Оповідання

В у х а

                  Все життя Зіна Чечель соромилася своїх вух. І не те, щоб вони були в неї дуже великі, ні. Просто вуха стирчали. Спочатку Зіна боялася, що з такими вухами її не візьме жоден чоловік. А коли вийшла заміж за Жору, то стала переживати, що й дитина народиться з такими вухами.

«То ще добре, як хлопчик, – думала Зіна, – а як дівчинка?..»

Дитину народжувати вона поїхала до батьків в Овруч. Спочатку небо змилостивилося над її страхом, і Зіна народила хлопчика. Жора в цей час захищав у Києві дипломну роботу, і Зіна відразу ж попросила маму відправити йому телеграму: «Вітаю з хлопчиком. Схожий на тебе. Три п'ятсот. Вуха не стирчать». Малюка вирішила назвати Богданом. І як зурочила, бо як тільки відправила телеграму, увечері, чи то вже на другий день, помітила, що в дитини настовбурчилися вушка. Зіна притуляла їх до голови, вушка склеювалися, але відразу згорталися, наче розварені вареники. Зав'язувала на ніч косинку, бинтувала, але вони все одно стирчали.

«Що зробиш?.. – подумала Зіна. – Моя мама з такими вухами, моя бабця була з такими вухами, і мій Богдасик буде з такими вухами».

Так вона з цим і змирилася, але не змирився малий Богдан. Як тільки підріс, став її запитувати:

– Мам, а чому в мене вуха стирчать?

– Ну, чому стирчать?.. – відповідала мама Зіна. – Просто в мене такі вушка і в баби Галі, і в прабаби Люби теж були такі вуха.

– А в тата ж не стирчать, – надувся малий.

– В тата не стирчать, – погладила по голові хлопчика, – але ж у мами стирчать.

Богдан замовк і довго дивився, як очманіло сновигає отруєний тарган.

Якось перед днем народження мама Зіна поцікавилася, що хлопчику подарувати.

– То запиши мене вже на якусь операцію, чи що, – насупивсь малий.

– На яку операцію?! – аж підскочила мама Зіна.

– Вуха підрізать.

– Ах ти ж Господи! – сплеснула долонями мама Зіна. – Що ти до цих вух вчепивсь?

Вона ледь залагодила цю неприємну розмову, купила Богдану роликові ковзани, і він перестав говорити за вуха.

Та перед Зеленими святами хлопчик розбив чашку з бабиного сервізу. На що вже баба Галя лагідна до нього, і та скрикнула:

– От капловухий!

Після цього Богдана наче зурочили. Він дивився на лопухи під тином, і вони нагадували його вуха. Зайшов у сад, а на вишні – дерев'яний гриб.

         «І вишня вухата», – подумав хлопчик.

Тож як стемніло, не вечерявши, заснув. Приснився йому безмежний степ. Ідуть вони з бабою степом, а баба Галя показує палкою на овид:

– Ге-е-ен там зійде сонце. Ге-е-ен там.

І тоді з-під землі на весь горизонт виросло величезне червоне вухо. З того часу хлопчик, коли дивився на людей, відразу звертав увагу, які в кого вуха.

– Баб, – запитав якось Богдан, – а чому в мене такі великі вуха?

– Бо довірливий, – позіхнула баба Галя.

Вона сиділа на ґанку і голосно позіхала.

– А розкажи мені, – заходився Богдан, – які в твоєї баби були вуха?

– Зараз я все кину і почну тобі розказувать, які в моєї баби були вуха, – плямкнула баба Галя й захрускотіла щелепами. – Оно краще піди під грушу та позбирай падалиці.