«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Не виключно. І якщо в такому випадку наші стосунки, хоча це й малоймовірно, заведуть нас обох дуже далеко, то тоді я завчасно згорну своє  бізнес-шатро кохання. Мені з ним цікаво... Не марнувати ж нам кращі свої роки в оточенні клієнтів. Тобі, до речі, теж би не завадило побавитися  коханням.  Аркадія, все хочу поцікавитися: ти хоч раз замислювалась над тим, чим  будеш займатись, коли закінчиться термін твоєї придатності? Чого ти так дивишся? Ми з тобою як ті йогурти: псуємось швидко і на вітрині довго не залежуємось.

— А я — йогурт-некондиція.

— Тобто?

— Мене вибракують з продажу завчасно до скінчення терміну придатності.

— Погляньте на неї! Три роки підряд чоловіків приймає і тут раптом — не кондиція!  — Леська залилась сміхом. — Погляньте на цю не-кон-ди-ці-ю! Що з тобою, дівчинко? Часом не почала писати вірші? Взагалі, Ара, скажи, ким ти хочеш стати? Що ти хочеш від цього життя?

— Хочу бути архітектором.

— І що ти будеш проектувати? Фігури Камасутри?

— Тобі не подобається мій бізнес-план?

— Якийсь він прісний вийшов. Притьма раджу — поринь в кохання. Ти ж ще віриш в його існування? Ні — так повір. Це легко.

   Мабуть, Лесьчина порада доречна, але бажання погратись в кохання в мене не виникає. Хочеться справжньої, смертельної залежності. Іграшки остобісіли. Щось же повинно бути цікавішим в цьому житті, окрім грошей?

   Клієнти атакують. З ранку — це вже шостий дзвінок. Віднесла телефон в іншу кімнату й накрила подушкою. Сьогодні — вихідний. Леська зі своїм музикою подалася до Києва розважатися. А на самоті ми нікого не приймаємо. Я можу так і просидіти весь день, толком нічим не займаючись, причому цей процес для мене протікає цілком непомітно. Ні читати, ні TV дивитись — тупо сидіти й отримувати насолоду від абсолютної пасивності. Мозок — стерильний.

   Лесьчин бойфренд закидав  квартиру модними романами.  Леська говорить, що компетентності ради їх необхідно прочитати. В крайньому випадку — хоча б анотації.

   Спробувала осилити хоча б одну: «Елементарні частки» (Мішель Уельбек) — аж занудило, а «Тропік Рака» — таки допоміг спорожнити нутро. Щоб згаяти час,  змусила себе прочитати Кутзеє «В очікуванні варварів». Вечорами, після поєдинків на скрипучому дивані, іноді читаю Людмилу Уліцкую і плачу. Жінка!

   Леська в захваті від Генрі Міллера, говорить, що його твори навчають її, як ніхто інший, любити життя й брати від нього все й одразу. Знайшла вчителя! Блеф, гра, поза. Дивно якось воно складається.  Бруд навколо, міазми, де всі ми борсаємось, нікого не цікавлять. А в Міллера — за щастя. Якось воно негарно оголошувати публічно, що ось я, мовляв, такий розумний, талановитий, читаю (пишу) суперінтелектуальну річ, але сам сиджу по самі вуха в лайні, і навіть рукою не ворухну, щоб спробувати позбавитись його. Отже, давайте разом, вдихаючи міазми, віддамося мріям про альпійські долини.

   А коли читання не лізе —  клацаю телевізійним пультом. Усюди тільки “фуфло”. Богема ХХІ століття несамовито “фуфлує” з неймовірною продуктивністю, щоб світ не захлинувся у власній блювотині, яка викликана тупоумством і нудьгою.

   Запищав мобільний. Це Леська: «Сестричко, ми тут класно відтягуємось, — коли вона  перебере лишку, то називає мене сестричкою. — Київ це тобі не наш Хряків. Негайно придбай квиток на автобус і ввечері, ще тепленьку, приймемо тебе в наші обійми… Не бажаєш? Чим  займаєшся? Що? Медитацією? Це краще, ніж  витріщатися у вікно на свою халабуду. Що говориш? Дощ? А у нас — сонячно! Ой, вибач: мій Моцарт, здається, втопає у ванні».

  Знову телефон! Слід висмикнути шнур з розетки. Для клієнтів у нас номер стаціонарного телефону, а для решти — мобільні.

   В дощову погоду мій особнячок (спасибі, Леська, підказала, чим мені зайнятись!) має зовсім жалюгідний, усіма забутий і покинутий вигляд. Хочеться притулитись до його шершавої стіни, погладити її рукою...