«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

     Тримаю в руках порожню пачку «Прими-Люкс». Двадцять з лишком років незмінно курю «Приму». Зникали на політичній карті держави, руйнувались, злітаючи в повітря, ідоли, а «Прима», «Ватра», «Ява», «Космос», як і завжди, обпікають пальці замріяних, кинутих, обманутих.

   За часів мого студентства «Приму» випускали без фільтру: дешеві, з доброго тютюну цигарки. Можна було придбати на кожному кроці. Можливо, завдяки такій доступності я і віддавав їм перевагу. Звичайно ж, при нагоді і за наявності грошей куплялися інші, класом вище.    Розглядаючи на пачці логотип класичного шрифту, згадую перше студентське кохання — Риту Ільїнську. Весь час дорікала мені за те, що я курю пролетарські цигарки: адже мені, чия стаття була надрукована в столичному науковому журналі (неймовірна подія для першокурсника-метеоролога) про методику складання метеокарти прогнозу північних циклонів для східних областей України, аж ніяк не можна було курити дешевенькі цигарки. Повна невідповідність богемі. Публікація просто зобов’язувала курити те, чого не палить більшість, вже не говорячи про таксі, сніданки в кав’ярнях і справжню арабську каву, зварену в спеціальній турці.

— Чому ти смалиш «Приму», — поцікавилась на першому побаченні, і не чекаючи відповіді, сказала: — Я б на твоєму місці курила щось солідніше.

— Вживаюся в роль, — одразу ж почав вдавати з себе незбагненного.

Між іншим, якась доля правди в цьому була. Принаймні, я мріяв. Коли добряче насмоктувався портвейну разом з хлопцями, то починав живописати ідилію вчителя географії в забитому селі.

— Що ти вже придумав?

— Ідилію сільського вчителя.

— Розповіси?

— Збираюсь поселитись в скромному вчительському будиночку.

— Цікаво, які ж в тебе будуть там меблі?

— Одинарне ліжко і…

— Це такі казенні, як у вас в гуртожитку?

— Так. Тільки не перебивай. Буде, звичайно ж, і стіл, а на ньому — сліди від чайника. Мені його видасть за чвертку горілки шкільний завгосп.

— З інвентарним номером?

— Навіть коли не буде — напишу.

— А якщо до тебе завітають гості? Куди ти їм запропонуєш сісти?

— На ліжко.

— Отак! Одразу з порогу?

— Ну, для початку уступлю свій єдиний стілець. Ти знаєш, про гостей я не подумав, щось їх не бачу в тогочасному житті.

— Гаразд, — погодилась вона. — Облаштовуйся далі. Мені вже цікаво.

— А в стіну заб’ю гвіздок, — вигадую далі, підігрітий компліментом. — Навколо нього пришпилю районні газети. Там буде висіти мій плащ і капелюх, а внизу під ними — портфель та гумові чоботи, старанно вимиті від осінньої багнюки.

— І кожного ранку все це буде зникати — значить, господар пішов до школи, — доповнила Рита і несподівано обвила мою шию, нахилила до себе так близько, що я не міг розгледіти її обличчя. Вдарив аромат парфум, тепле дихання на морозному повітрі перетворювалось в малесенькі хмаринки пару. Те, що вона так легко й охоче пірнула у вигаданий мною світ, розчулює мене до сліз. В її карих очах пропливають вогні проїжджаючих авто; несміливо торкаюсь її уст. Шапка падає на сніг. Ми втопаємо в поцілунку.

   Потім йдемо навмання по ще неходженому снігу безлюдного парку. Нас оточують тільки чорні силуети дерев, припорошені зверху вологим снігом, окутує ватяна тиша, через яку, наче за десятки кілометрів, пробивається шум проспекту.

Час зупинився спеціально для нас.

— Ти нікуди не поїдеш, правда?

— Правда, — тоді я охоче погоджувався на все, щоб вона не запропонувала.

— Заради мене?

— Заради нас.