«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Валентин Бердт

— Чому ти раніше не звертав на мене уваги?

— Боявся.

— Смішний.

Ми ще довго блукали безлюдним парком. Змерзли. Рита запропонувала відігрітись чаєм в неї вдома. Батьки поїхали до Москви в своїх конструкторських справах. Було близько дев’ятої вечора. Біля «чергового» універсаму я збрехав, що скінчились цигарки, і попросив почекати, доки я швиденько змотаюсь.

   Повернувся з пакунком, в якому по-зрадницьки дзенькнули дві пляшки «Тамянки».

— Що це? — поцікавилась вона, киваючи на пакет.

— Нам варто відзначити перший сніг, а як в такому випадку обійтись без хорошого вина.

— Залишишся в мене?

— Ти ж не виженеш?

— Отак, з першого разу?

— Зараз чи потім — все це суб’єктивні умовності.

 

 

 

 

                                

 

                                               * * *

 

   Скільки разів, багато років по тому, я подумки йшов по першому снігу того листопадового вечора?! І мене ніколи на тому шляху не здолала втома.

«Де б я не була, як би не складались обставини — коли повернешся з армії, знайди час і приїдь до мене», — писала вона в одному з листів за пару місяців до ДМБ. Звичайно ж, тоді я не міг здогадатись, що це були не просто слова — прощальний, рваний зойк. Та чи багатьох я тоді чув як слід? І тільки з часом, як відлуння, можна почути те, що тобі колись, десь і хтось намагався сказати. Від того, що всі ці слова, зміст яких розумієш з часом, уже не слова, а відлуння, — все навколо завмирає стоп-кадром. Така ось розплата за власну глухоту.

  Ледь встигнув змінити дембільский кітель на джинси, я кинувся на пошуки Рити. В когось з п’ятикурсників, в тих, хто майже розрахувався з універом, але ще не покинув гуртожитку, я випросив «до ранку» ключі від кімнати. Там, в гуртожитській кімнаті з голими вікнами, спорожнілими книжковими полицями, серед купи спакованих речей, розкиданих конспектів, мені чомусь запам’ятались напіввідчинені дверцята вимкнутого холодильника, потріпаний матрац на металевій сітці студентського ліжка й розкрите настіж вікно п’ятого поверху, за яким завмерли в терпкій тиші травневої ночі маківки лип. І серед цієї купи речей, слів, бажань опинились ми — розгублені, суєтно ховаючись від сторонніх очей, щоб, задихаючись від кохання, сказати коханню «ні».

  Спогади оточують, тиснуть з усіх боків. Боячись бути розчавленим, намагаюся наповнити простір навколо себе бодай незначним, а то й брехливим змістом, але цей намір наражається на небажання зробити хоч що-небудь. Існує посуд, порожнечу якого ніколи не можна наповнити.

   Та все ж таки я обожнюю порожнечу: ранкових  вулиць, метро, під’їздів, покинутого житла, чистого аркушу паперу, цигаркової пачки, і ненавиджу порожнечу: слів і очей.

 

 

 

 

                                                          * * *

 

   Закриваючи за собою двері квартири, чую, як внизу, на першому поверсі хтось відкриває поштову скриньку, дзенькаючи зв’язкою ключів. Доживаючи на цій квартирі останні місяці, було б непогано передплатити які-небудь газети. Стара добра звичка: повертаючись з роботи додому, вже в під’їзді зазирати в поштову скриньку, діставати звідти так звану пошту. Звичайно, все це ілюзія стабільності, розміреності життя. Однак саме цього зараз і не вистачає.

Страницы