«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Отак, їдучи в метро,  одного разу  він і сам не помітив, як замилувався тоненькими, довгими пальчиками тендітної жіночої рученьки. Штовханина на черговій зупинці перервала естетику споглядання. Руслан відвів погляд, аби крадькома поглянути на обличчя дівчини, але фігура здорованя, який стояв поряд, затулила володарку чарівної рученьки. І тоді Русланові спало на думку, а що коли по руках вгадувати обличчя людей?

   Перші досліди виявилися не такими вже й вдалими. Траплялось і таке, що рука піаністки могла належати огрядній жінці з обличчям начальника ЖЕКу або ж навпаки. Такі помилки Руслан пояснював браком досвіду і продовжував досліджувати далі. Невдовзі наполегливість таки принесла перші успіхи.

— Це як стрілянина по мішенях, — пояснив він. — Головне на початку експерименту не впадати у відчай. Наприклад, з десяти спроб потрібно вгадати хоча б п’ять — це норма перших тижнів. Потім умови дослідження вдосконалюються доти, доки не досягнеш стовідсоткового результату.

— Ти ж не забувай, що в жінок, окрім рук, є також інші частини тіла, — жартував Юрко…

   За кілька  місяців щоденних вправ він став неперевершеним фахівцем: руки пасажирів на поручнях вагонів  стали йому альфою та омегою. Вони обплели його з голови до ніг. У вільний час Руслан спускався в метро і катався там годинами, вивчаючи, аналізуючи, зіставляючи руки з обличчями їх власників. Ну, і докатався.

    У Катрусі був чоловік, лікар «швидкої допомоги». Брат чоловіка — теж медик — успішно організував власну практику в Торонто, і на той час був зайнятий приготуванням  успішної посадки на смузі американського аеродрому Катрусі та рідного брата.

   Катруся займалась тим, що видавала на-гора з глибин книгосховища замовлену студентами, науковцями й просто освіченими людьми друковану мудрість. Вона годинами розповідала Руслану, як тануть з невідомих причин безцінні запаси рідкісних книг в одній з найбільших і найстаріших бібліотек Східної України. А він з нетерпінням чекав закінчення її зміни, приходив до читального залу, нічого не замовляв, сідав десь в куточку, підпирав голову руками й не зводив очей з Катрусі, яка завченими рухами приймала-видавала цілі стоси книг. Руслан розумів, що все це так довго не триватиме. Кінець бібліотечної ідилії не за горами. Мине ще з півроку, і вона поїде в далеку Канаду, а він навряд чи зустріне в метро схожі руки.

   Після чергового  побачення  в нього на квартирі Руслан навмисно надовго залишав все, як було при ній: в спальній кімнаті — неприбране ліжко, у ванній — недбало кинутий халат (спеціально придбаний для неї), на кухні — чашки з недопитою кавою, в прихожій — пухнасті капці, на балконі — попільничку з недопалками «Slims Winston». Все це, по-можливості, лишалось недоторканим до наступного побачення.

   Щоразу, тримаючи її в обіймах, він вдихав запах чужої домівки, що причаївся в складках її одягу. «Але ти вже не там, — втішався подумки, — а тут, поряд зі мною, і тебе тримають мої дужі руки». Так дитина хапається за одяг матері, вважаючи, що біль від уколу буде не такою гострою. «Але ж я знаю, що не стихійне лихо, а всього лиш така нікчемна дрібничка, як стрілки годинника, вирвуть тебе з моїх обіймів. І в складках твого одягу на деякий час причаяться запахи мого житла, так само, як і аромат твоїх парфумів в зібганій білизні мого ліжка ще довго нагадуватиме про твоє гнучке тіло».

— Вона незабаром поїде звідси, — відреагував Руслан. — Але впевнений, що скоро повернеться. Назавжди. До мене.

— І ти повірив у цю шизофренію?

— Справа у тім, що їй простіше повернутись до мене звідти, ніж розірвати стосунки з чоловіком тут, на харківській землі.

Руслан розкис, його розмивала меланхолія. Так розмиває ніжна, м’яка хвиля  суглинок крутого берега.

   Я подумав, що усі ми коли-небудь змінюємо шкіру, і тільки тому, що цього прагнуть інші. Розчиняємося й розчиняємо в собі інших, щоб з роками стати тонкосльозими, пригніченими, так і не збагнувши причини розмитих берегів.

                                                                     * * *