«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

    До тями я прийшов під гуркотіння міліцейського «уазика». По обидва боки, тісно притулившись до мене, куняли Юрко з Русланом.  А в камері попереднього ув’язнення, остаточно прийшовши до тями, зрозумів, що хтось по-хазяйськи спорожнив  мої кишені. Забрали геть все. Паспорт — хрін з ним, а ось залишки грошей, отримані за оформлене під заставу авто, — шкода. Напевно, що все це виконав швейцар бару. Він мав прекрасну нагоду, оскільки другий раунд бійки відбувався в холі. На той час я лежав ніякий на холодній  кахлі ватерклозету. Поєдинок міг би цілком завершитись нашою перемогою, не зважаючи на дисбаланс сили і технічну перевагу супротивника, але розв’язки не сталось, бо до конфлікту втрутились миротворчі сили патрульно-постової служби міліції.

   Ледь не всю ніч  ми з розпухлими від болю головами, розбитими губами, носами, синцями під очима зіпсували силу силенну паперу, залишаючи власні автографи під протоколами та іншими формальностями, а також мали змогу достеменно вивчити статтю Кримінального кодексу України про навмисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

   А вже ранком, коли перші промені сонця розтопили  войовничу сірість світанкових сутінків, черговий майор райвідділу, вивчивши наші досьє, відкрив металеві двері-решітку КПУ, запросив до себе в кімнату чергового, де не вщухали телефонні  дзвінки, перемовини по рації нарядів ППС, а зверху, в куточку над цим гармидером, сонно муркотів маленький чорно-білий телевізор.

— Ну що будемо робити, інтернаціоналісти?

— Що ви порадите, те й будемо робити, — благально поглянув на майора Юрко. — Самі розумієте, кому хочеться відповідати по повній за таку нісенітницю.

— Хороша нісенітниця! — строго глянув з-під лоба майор.

Неважко було здогадатись, до чого веде майор. Я намагався швиденько зметикувати, в кого б можна було о такій ранній порі позичити грошей.

— Віддячимо, товаришу майор…

— Богові дякуйте —  ці хлопчики виявились нелегалами.

   Було майже шоста ранку, коли за нами закрились двері райвідділу.

— Легко відвертілись, — полегшено зітхнув Руслан. — Присядьмо, хоч перекуримо. Оце б зараз пивка.

— Ні сигарет, ні грошей, — я ніяково розвів руками.

— Стривайте, в мене вцілили якісь гроші, — Юрко почовгав до ближнього кіоску.

— Уявляєш, — торкнув мене за руку Руслан, — а коли б ще з нами був Журук, а  в іноземців з документами все гаразд? Ото б вляпалися! А з приводу грошей, не картайся, їх скільки не є, то завжди мало. Позичу. А там якось буде.

— Все, хлопці, —  рішуче заявив Юрко,  повернувшись з провізією. — З сьогоднішнього дня починаємо спокійне життя. Скільки можна?

— Давно пора. Чи роботою себе вимотати? —  розмірковував Руслан, жадібно затягуючись цигаркою.— Знаєш, Вадим, мені запропонували почитати англійську в одному зачуханому ліцеї. По дві години тричі на тиждень. Для мене це незручно, бо зранку. А ще їм потрібен француз. Юрко, спробуєш? Ще кваліфікації не втратив?

— Нічого не хочу пробувати. Остобісіли ваші ліцеї, банкіри, французи — до чорта лисого усіх!

— Синдром хронічної втоми?

— Обридлості. Зверніть увагу, нарешті ми  знайшли час поговорити про життя. О шостій ранку, на  брудному бордюрі неметеної площі Свободи.

   Мовчки, жадібно  пили пиво. З кожним ковтком начебто життя стало налагоджуватись.  Позитиву добавила чвертка горілки. Потім ще одна.  Хто сказав, що похмілля — друга пиятика?! Це прощання з гідом, який вчора добросовісно супроводжував вас по лабіринтах підсвідомості.

  Прикра нічна пригода забулася, бо несподівано Руслан бевкнув про намір одружитися. «Але хлопці, ви не повірите, що наші стосунки — результат  вигаданого  мною експерименту...»

— Дурні, припиніть зубоскалити, бо більше не наллю.