«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

    Випадок з Олегом Чепіком був доволі  гучною подією в тогочасному студентському житті. Керівництво універу намагалось зам’яти факти, які «ганьбили високе звання радянського студента-інтернаціоналіста й комсомольця», аби про все це не довідалися в Києві. З повчальною метою влаштували показову розправу над аморальним студентом. Враз потурили  з універу, комсомолу, а суд виніс вирок — три роки умовно. Людина з такою репутацією вважалась, як то говорять, кінченою. За якусь мить гордість факультету — він затикав за пояс перекладачів видавництва «Иностранная литература» — стала ганебною фігурою. Хлопець, який ще вчора вибирав, від якого видавництва прийняти запрошення на роботу (закінчував четвертий курс), тепер міг працевлаштуватись хіба що різноробочим («принеси-подай»), та й то не на кожній новобудові.

    Ніхто не знає, як склалась його доля. Відомо тільки те, що років зо три працював вантажником на велозаводі, а потім завіявся кудись на Північ. Напевно, якщо не спився, не скурвився, то в перебудовчому хаосі і безладі початку 90-х він міг би без ніяких проблем поновитися в університеті, адже йому лишався один рік навчання. Дорого обійшлись хлопцю слабкі нерви. А трапилось ось що: пізнього вечора, коли гуртожиток починав оживати, біля таксофону, встановленого саме на вході, зазвичай накопичувалася черга. Нудьгував того вечора в цій черзі й Чепік. Котрась із дівчат зловживала терпінням очікуючих. Гордий син сонячної Африки, більш компетентніший з питань прав людини, підійшов і безцеремонно натиснув на важіль таксофону. Так само безцеремонно, без слів, Чепік декількома різкими ударами рук збив африканця на підлогу, додавши пару стусанів ногами. На лемент іноземця збіглись всі народи Африки, що на той час мешкали в нашому гуртожитку. Доки вони розгублено, нічого не розуміючи, дивились на поверженого земляка, Олег  додав пару легеньких ударів ногою в живіт. Не маючи сили спокійно спостерігати за діями радянського расиста, африканці зграєю накинулись на Олега.

   На крик «наших б’ють!!!» збіглись однокурсники Олега. Вахтерка, на очах якої розгорталась ця катавасія, тремтячими пальцями намагалась справно набрати на телефонному дискові «02».

  Для всіх, кому довелось боронити національну гідність (причому з обох сторін),  все зійшло з рук, окрім Олега. Дісталось на повну котушку.

   — І не таких в клозеті мочили, — закипав Юрко.

А гості міста наче читали наші бажання: буквально через кілька хвилин дружньо, усі гуртом пішли до туалетної кімнати.

  — Слухай сюди, дядя, — звернувся Юрко до гостей міста, як тільки-но вони спорожнилися й на ходу зашморгували блискавки на матні. — Будь ласка, прибери своє пійло з нашого столу.

— Єслі ті менє трон — третій міровой войн сечас будет, — і жестом руки дав нам зрозуміти, щоб ми звільнили йому вихід.

— Одну хвилиночку, — зупинив їх Руслан. — Якщо у вас з російською, українською справи кепські, то я можу пояснити на французькій, англійській. Чи як?

— Мі вас не знаєм, ві — нас. Дзєвочкі — знаєм.

— Тоді, хлопці, доведеться порозумітись з вами з допомогою сурдоперекладу, — говорив  Руслан і водночас ледь помітно присів, потім різко відскочив назад, щоб відштовхнутись ногою від стінки, а другою — з  усієї сили затопив у диню того, хто нас публічно послав в область філейних частин.

   Двоє, зачувши неладне,  кинулись до дверей, лишаючи в біді товариша,  але  Юрко завчасно  їм загородив дорогу. Один з них відчайдушно пішов у наступ на  Юрка. Я і третій супостат якусь мить стояли, наче секунданти:  ніколи не можу тріснути першим. Та раптом в обличчя вдарив льодяний потік з газового балончика.

                                                            * * *