«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Дівчат і в нашому гуртожитку вистачало, але в гуртожитку медиків навіть з кранів на кухні текла не вода, а чистий спирт. Головне — прийти туди не з порожніми руками, а далі, як кажуть, було б горло. Пізнього вечора придбати пляшку горілки по ціні двох можна було тільки в швейцара готелю «Інтурист».

     Ми вишкрібали з кишень вцілілі карбованці, аж раптом навстіж відкрились двері кімнати. В темному прямокутнику  з’явилась, як мара, хитка постать Руслана, а повз неї мишеням прошмигнуло сполохане дівча. Руслан щось белькотів їй вслід, потім замовк, побачив нас, гучно вигукнув «Йду на таран» й попрямував до нас. Весь цей час він не відпускав руку від щоки.

«Що, зуб?» — запитав Юрко. «Який там зуб! — жалісливо мовив Руслан. — Тільки ми, значить, зайшли в кімнату, я  візьми й бовкни: знімай труси — давай знайомитися. Ну, а вона з усього розмаху як вмазала по щоці...»

  Все ж таки Руслан не дарма привів дівчат. Їх присутність, хоч вони і не з категорії «мрія поета»,  а все ж таки змінила настрій на краще. Та й  виявились вони не такими вже й тупенькими, як це передбачав Юрко. Одразу ж знайшлося безліч спільних тем для розмови: виявляється, та, що Руслан назвав Гітою, колись навчалась на іноземному, Ріта — закінчила «кульок» (академію культури), словом —  бомонд провінції.

    Ближче до півночі за сусідній столик офіціант посадив представників дикого Сходу. Схоже, що дівчата, які вже погодилися оглянути  аскетичний побут моєї холостяцької квартири, були знайомі з гостями міста. А хлопці, як тільки примітили дівчат, одразу ж пожвавились, щось весело загелкотіли між собою. А невдовзі до нашого столу підплив лебедем офіціант і з  напускною шанобою прикрасив залишки нашої вечері пляшкою вишуканого й дорогого коньяку: «Вашій компанії — від чоловіків за сусіднім столиком» — розкланявся й поплив собі далі.

— Що це за віслюча моча? — обурився Юрко. — Гей, чуєш, прибери оце геть!

— Та це ж нам, — зробила дугою брови Гіта.

— Вам чи нам? — уточнив Юрко.

Дівчата крадькома, наче вибачаючись, кинули погляди на сусідній столик. Діти нафтових магнатів, дочекавшись нарешті уваги, наче домовились, одночасно привітали дівчат повітряними поцілунками, при цьому спеціально голосно прицмокнули.

— А це ще що? — знітився Руслан.

— Чуєш, аксакал, ми не голубі. Угомонись і забери геть мочу свого віслюка, — Юрко толерантно натякав про неможливість встановлення дипломатичних відносин.

    Люди за ближніми столиками покосились в наш бік.

Та аксакал, який встиг вивчити найнеобхідніші в харківському побуті мовні звороти, за словом, як то говорять, в кишеню не поліз: «На куй ті мне кузен?! Ето май гелз прісент, понел, да?»

   За сусіднім столиком хихикнули. Потому гучно увімкнули музику, і наші образники, наче нічого й не трапилось, весело заджерготіли між собою. Напевно, вважали, що інцидент вичерпано.

— Хлопці, ну, будь ласка, заспокойтесь, — почала благати Ріта. — Не звертайте уваги. Я зараз же поверну їм коньяк. Тільки, благаю вас, не чіпляйтеся до них.

— Не сіпайся, — наказав  Юрко, а сам не спускав очей з данайців. —Він його сам забере: зубами й на четвереньках. А тепер, дівчатка, зізнавайтеся, спите ви з ними чи просто так російську мову допомагаєте вивчати?

— Та нічого у нас з ними не було. Якось спробували нас клеїти, і тільки.

— Юра, якщо опустити це питання, то ситуація від цього не змінюється, — закипав  Руслан. — Пригадуєте, як Олега Чепіка виключили з універу саме через отаких? Правда, тоді часи були інші.