«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Валентин Бердт

   Стерильна самотність плюс абсолютна бездіяльність — пряма дорога до шизи. Ще сни підливають в вогонь масла. Мої сни — це суцільний ретро-показ. Після такого перегляду цілий день тиняюсь містом під враженням, як під наркозом. Часто під ранок сняться померлі батьки. Прокидаюся і думаю про них так, наче вони ще живі. Збираюсь наступної суботи їх провідати, міркуючи, що ж таке б купити їм на гостинець.

   Сьогодні  прокинувся незвично рано: ще не світало. Спеціально піднявся й пішов з дому, щоб не заснути знову й не бачити сни. Тікаю, скільки хватає сили, від реальності, від снів, спогадів, звичок, мрій, а озирнусь — стою  на тому ж місці.

   Тролейбуси ще не ходили. Було близько шостої ранку. Закурив, присів на зупинці, очікуючи першу ластівку до метро. Пристріляним поглядом одразу ж помітив порожню пляшку, роздивився — нестандарт! Я не встиг образитись на долю, як уздрів ще одну знахідку: за крок від мене валялась зім’ята десятка. Хто рано встає, тому й Бог дає! Збадьорений несподіваною знахідкою, вирішив пішки прогулятися до метро.

   «Хто візьме білетів пачку, той отримає водокачку», — згадався старий кіноафоризм, коли на очі потрапила реклама лотереї «Суперлото», розміщеної на боковій стіні дев’ятиповерхового будинку.

«Настав час платити по рахунках — мрії збуваються всього за одну гривню. Джек-пот на цьому тижні складає 5,5 млн грн. Поквап свою мрію!» Господи, який же дебільний текст. І за це ж хтось отримує гроші?! А взагалі, крутий підйом: майже мільйон доларів. Як на мене — це вже зайві гроші, а зайві гроші — зайві клопоти. Людині, як завжди, не вистачає для щастя якоїсь дрібнички, а тут вони зі своїми мільйонами.

   Вся премудрість філософії нинішнього життя зводиться до такої квінтесенції: багато грошей не заробляють, вони просто звалюються з неба. Хочеш багато грошей — не  пнися, не надривай живіт. Достатньо опинитись в потрібному місці. Робота з восьмої до сімнадцятої — планка для посередніх, так званих пересічних українців, життя яких красиво межує з бідністю. Мільйони доларів липнуть тільки до нероби.

Спеціально планую свої прогулянки містом там, де більше людей. В натовпі, де всі поспішають, штовхаються, ведуть переговори телефоном, обіймаються, цілуються, й сам собі здаєшся при ділі.

   Потрібно спробувати примножити посланий Богом капітал. Після нетривалих роздумів над текстом реклами приймаю рішення спробувати перехитрити організаторів лотереї. Моє завдання полягає в тому, щоб з сорока шести цифр вирахувати шість правильних. Настільки вони виявляться правильними, дізнаюсь сьогодні ж ввечері: лотерея розігрується щовечора в прямому ефірі на одному з телеканалів. Мене це захопило, тому весь день я по-справжньому зайнятий. Згадаю все, що я знаю про цифри, відкриваю власні закони ймовірності, напружую генератор винахідливості. Хоча дотримуюсь думки, що вдача посміхається виключно ідіотам і людям без мети. Я нинішній доволі близький до останньої категорії, але ж не настільки, щоб стати щасливчиком. Тому й результат моєї гри виявився нульовим. Шість цифр, здатних перевернути моє життя з ніг на голову, я так і не вгадав.

 

 

                                                              * * *

 

 

    Та переміни все ж таки настигли мене. Дали про себе знати мої хлопці-американці. Юрко з Русланом надіслали мені трошки грошей, яких вистачить на три-чотири місяці безтурботного існування. Але ж продовжувати життя абсолютним неробою було, як на мене, аморально.

   Звичайно, я міг найнятись вантажником, підсобним робітником на будівництво, але я своє відвантажив. Час уже й самому приймати вантажі, та схоже, що в дорозі хтось розікрав караван. Тому я нинішній — співробітник охоронної агенції. Добу сторожую — дві вдома. За відсутністю власного палацу охороняю чужі. Один раз за годину мені необхідно обійти всю територію панського обійстя, а потім повертаюсь в свою кімнатку, до крихітного екрану телевізора. І так двадцять чотири рази на добу. З доброї сотні телеканалів супутникового телебачення мені цілком вистачає двох —  «Наше кіно» і «Ностальгія».

   Того історичного вечора я жалкував, що не зміг додивитися на телеканалі «Ностальгія» інтерв’ю з Віктором Цоєм, бо вже був час робити контрольний обхід маєтку. А коли повернувся, то замість Цоя читав свої вірші Євгеній Євтушенко. Один з віршів поета був присвячений новому 1982 року. В поезії я розбираюся, як свиня в цитрусових. Та цього разу зрозумів дуже багато — все, що мені було потрібно.

Страницы