«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

    Які б думки не гніздились в моїй голові, однак, як хлопчисько, тішусь розмаїттю пеналів, портфелів, авторучок, олівців, фарб, атласів, альбомів для малювання… Яким вбогим виглядає моє дитинство на фоні всього цього! В 70-ті було все значно простіше, одноманітніше. Може, через те ми й навчались краще, мріяли стати пілотами, геологами, конструкторами, капітанами далекого плавання? А нині сором’язливо ховаємо свої дитячі мрії і виховуємо інших «пілотів».

   Звичайно, все ще можна поправити: піти вчителювати до сільської школи, з тридцяти майбутніх власників «свічних заводиків» виховати одного справжнього конструктора чи агронома. Можна, але кому це потрібно?

Думка про сіяча розумного, доброго, вічного починає здаватись мені цікавою, коли я приміряю її на школу в рідному селі. Multum in parvo! —  вчив наш викладач з історії діалектичного матеріалізму, тобто велике — в малому. Відігрію захололе родинне гніздо, матиму кусок хліба та чесно зароблену зарплату. Вдома — спокій, в школі — десяток пар зацікавлених оченят в світлому й просторому класі, за вікном якого буде кружляти пожовкле листя, а потім непроглядною стіною повисне дощ. Ранні сутінки приведуть за собою — як очищення — перший сніг. А коли вже звикнешся з безкінечністю зими, посеред  уроку раптом забарабанить по підвіконню весняний капіж. На відкриту кватирку примоститься горобець і радісно сповістить про прихід весни і нового життя. І так з дня в день — до самої смерті вершити нехитру й потрібну роботу, працювати, у втомі відчувати втіху й чекати наближення старості, чесного й бажаного кінця днів, котрим, через їх одноманітність, перестаєш вести лік.

   І може, до мене, як колись я до своїх вчителів, будуть приходити дорослі, змужнілі учні, які благополучно торують в світах свої життєві шляхи, аби біля мене на мить знову стати дітьми. Це і буде для мене справжнім мірилом добра й користі, що я міг дати людям за своє життя.

Цікаво, Аркадія зателефонувала б мені? Та що тепер гадати, коли телефон давно проданий.

                                                              * * *

    Запоріжжя в темному квадраті вікна. Міста. Іноді здається, що я в Харкові… Але туди дороги вже не має. Квартиру продала, інститут кинула.

Досить.

    Ось так скінчився ще один круг. Я вже ладна найняти приватного детектива, аби той знайшов ображеного синоптика, бо всі мої пошуки  ні до чого не привели. В редакції ніхто не знає, куди вони зникли, причому разом з Юрком. Ні телефонів, ні адрес — наче крізь землю провалились.

Нічого не хочу від цього життя. В мене й так є все, що я забажаю, окрім одного — продовження перекладу синоптика, про що ж шепочуть осінні зливи.

  Він повинен знати всю правду про мене, а вже потім нехай вирішує — залишатись чи йти від мене геть. І навіть тоді, коли він дізнається все — від історії з особнячком до скрипучого дивану — і вирішить мене покинути, я не дам йому цього зробити і запропоную цинічний розрахунок: я просто куплю його на рік, на два, назавжди. Дурниці? Звичайно. Але що ж тоді в нашому житті не дурниці? Тільки смерть. Архітектура теж дурниці, тому я з задоволенням розкручую батьківський бізнес. Генеральський скарб (навіть за нашими дилетантськими підрахунками) тягне на пару з лишком мільйонів доларів. Такий статок дозволяє мені займатись туристичним бізнесом доволі серйозно і професійно: ми відкриваємо філії у великих містах України, укладаємо угоди з престижними курортами Західної Європи та Близького Сходу.

   Вечорами вбиваю час, фільтруючи простір інету, ще маю надію знайти сліди зниклого синоптика. Методично обходжу всі чати, форуми, де збираються вивихнуті на метеорології, але дарма. Знаю, що він полюбляє виснути в інеті, то всюди, де можна, залишаю оголошення про його розшук. Навіть встановила винагороду за надану достовірну інформацію  — тисячу євро. Невже не спрацює?

                                               * * *