«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Година чекання  зробила пана професора майже українцем. Шлункові його вібрації якимось побитом породичалися з кухонними запахами, багато з них інтернували, навіть обсмакували. Чимало важило й те, що усі чотири панянки не те що переодягнулися, а обтягнулися. Виставковими спідничками і кофтами з  вишивкою. Вишивка, випічка, витрішки, витребеньки… Це стосувалося виключно столу,  де з’явилися тугощокі вишневі ягоди, по кілька вареників з вишнями… З вином для дівчат, позаяк в залі жодного стороннього… Надвечір Богумил Самійлович вже був тільки Самійловичем. А якби вмів, як Данило, говорити зрозуміло, то й просто Бодьою. Поцілованим поварихою якось так, що її підлеглі знітилися. А пан професор поміняв одне тіло на інше. І спершу повариху відпустив, а потім навдивовижу лагідно притис її аж до взаємодоторку  всім, чим треба й не треба…
- Сподобалося? 
- Знав би, що саме, сказав. Думаю.
- То гибла справа – думати.
- Ти пропонуєш щось інше?
- Само запропонується.
 Жінка – магніт.  Невідомо тільки, чий. Собою не керує. А може, й ніхто нею не керує. Коли вона жінка. Розмноження – то функція. – Данило перевірив, чи його слухають,
 і збив швидкість до велосипедної. У дитинстві здавалося – ріжучої і повітря, і простір, і, коли на них глипаєш,  – небеса. – Ви людина начитана, а я практик. Наврочений жіноцтвом ще змалку. 
У вас протилежних статей, напевне, нема.
- Не знаю.
Я збоку себе ніколи не бачив.
- От-от. Збоку. Ми збоку, вони збоку, а посередині каламуть. Навіть пісня колись була: «Ми з тобою два береги біля одної ріки». Хоч ріка – це не біля, це береги. Між якими вирує різне. З вини жінки… Стривайте – два береги. Один з нею, один в прикидці… Любов двочленна… Не слухайте, мені сумно. Завжди після залицянь я… просідаю. Мене заливає печаль… Все ж могло повторитися. Все. Крім злуки берегів. У глибині…
- Печалі. Ти забув сказати: «У глибині печалі». А мені, знаєш, що шепнула повариха? Я б тебе з’їла. Ліза тобі так не каже?
- Ні. Тільки їсть…