«П’ять життiв, прозоскайп», роман

То те, що за ним діється, ще не дощ? Дощ прийде після виливу з хмар шиплячої зайвини. Небесними помийницями. Руки, що їх нахиляють і витрушують, мають бути нелюдськими. В інопланетян прибирання. У інопланетян-велетів… Гримлять пресовувані меблі… Яка примітивність!  
Не так: прибульці рівняють понадхмарну черінь. І завантажують її формами для нових зірок. Те, що там висить, – всього лиш мерехт, космічний порох. Дощ відволікає увагу від підготовки до випічки нових Плеяд, нового Воза, нових Венери, Марса. Місяця. Коли небо розвидниться, на  ньому буде лише те, що сяє. Вона таке бачила.
 На кременецькій   Боні. Біля фортечних на ній стін вона ще студенткою заночувала. В машині. Не сама. Ночівлею це не назовеш, але й молодечим блудом теж. Вони з майбутнім славетним диригентом в його залізячці молилися. А кругом гуркотіло, сипало, хльоскало. Аж поки обійми зі страху не перетворилися на обійми довіри. І після них – сон. 
Поглянь! Цей скрик там розбудив і з машини вирвав. На землю з казково чистим небом. З новими Плеядами, обома Возами, Венерою, глибоко надкушеним Місяцем. І ще може десятком зір… Решта – синя синь. Як задник вистави «Перша любов». Перша і остання: все, що після неї – балаган. Але – з незмінно новою мною…  
Підійти до вікна все ж варто.
 Як там: «Якщо зорі є, то комусь вони треба». Якщо злива казиться, то не для однієї себе. Третя година ночі… Для когось заключна.  Finita la comedia. Дурне тиражується… Якщо смерть прийде зненацька, байдуже. Якщо з отакими ось громами і зблисками – розум сполохається.  А душа навпаки – тоскно скрикне: «Нарешті!!!» І замість мене немічної кинеться до Бога з вимогою: «Припини!» – «Що, дитино, припинити?»  –  «Знущатися над життям».  – «Хіба це знущання? Це мій розпач. Думав, як краще, а вийшло, як є. Мені – вічність, а вам – сполохи, безсоння, громохкі жалі. Маєте  все,  я – нічого. Крім вас. Подумай над цим…»
Думаю.     
   
Сивіючі з наближенням до надвірного ліхтаря вихори час од часу хтось засвічував. Коли вони гасли – відроджувався слух, що ловив пересварку дощу з жерстю. І залізу щось не так. Вижолобили, поскручували, а йому кортить трубності ще голоснішої. Щоб не негода, а воно верховодило потопельним оркестром. Якому не вистачає Чайковського. Другого концерту… Зараз. 
Євгенія сахнулася від вікна, зачепилася за крісло і втекла від його гуркоту до великої кімнати. Де впала на кругляк  сідачки, перечекала  вступ духових і вдарила по клавішах не пальцями, а струмами дощу. Так їй здавалося – струмами, що для застінного рояля не стало несподіванкою. Він тижнями чекав гри обранниці тих, що його сюди телепортували не задля розваги, а за відповіддями на питання питань: нащо Духові  прихисток у конкретиці? Та ще такій непевній, як органічне життя. З розумом, що не вчить, а вчиться. Жити…
Кожен фортеп’янний  роздум своїми проломами у встояну злагоду світу енергій зі світом спокою розповідав ще й про світ Краси. Не підсумковий, а тим більше – не навчительський. Всього лиш співголосний з наробками Богів, чиї експерименти з матерією не могли продовжуватися безкінечно. Кінетика й статика лише імітували  міріади рухів убік складності огрому існуючого – Космос запрагнув більшого: екзистенційних переживань  усього довершеного й недовершеного. Творене  може і має стати Творцем. Світу незвіданностей… Далі Євгенія ще ніколи не йшла. Гаснучи, як гасне здатне займатися і здатне горіти. У ній і поза нею. Поза – усе частіше…