«П’ять життiв, прозоскайп», роман

ХVІ
Ніч на ніч не припадає. В тих самих стінах, з тим самим смутком. Нині розполохуваним  синіми змигами. Ніби щось зварюють. Не тут – у хмарах. Якщо паралельні світи існують, то чому б їм не триматися неба. Нічного – вдень там тиснява. Навіть без хмар. Той вмер, інша, як я,  зависла над передуманим, яке давно вляглося. А тобою похитує. Може, надземний протяг, може – втома. 
Утечі з тіла за дня, при повних очах живої ворохби, заколисують. Післяпівнічні – сиротять. Тіло – само собою: воно мерзне, шукає тіла іншого. А безтілесість втікає в одинність. Штука страшна. Домівка позаду, планета позаду, Вссесвіт позаду. Він, кажуть, ширшає. Наздоганяє нас, утікачів з обжитостей, з формульного світопорядку, з володінь Смерті. Я їй не товаришка.
Не вперше, а всоте мені пропонують  уникність  від Долі. Тобто – від себе. Хто пропонує – не кажуть. Нема кому. Був час, коли я підшукала собі безсебній назву – імпульс. Творчий – іншого слова поки що не віднайшла.  Рефлексія – теж імпульс. Схожий до серцебиття. Там, де його не чутно,  – перебіг від думки до думки провокують згойди.  Я – їхня частка. Про Океан згадую, коли мене прибійно з нього викидають. Хоч це не Океан.  Божа думка?.. Богомислення?.. Проникнути в нього – зась, а відчути дозволено. 
Знову ж таки – ким? І заради чого?
 Якби не музика, мене тут давно вже не було б. Бовталася б у нічому. А так – акорд перший, акорд наступний, павутинка мелодії, сама мелодія, мелодійний розгардіяш, гармонійне його зняття злагодою духу з відвойованим у ніщойності клаптиком порожнечі. 
Музика світ виправдовує. Яким він був, яким є, яким стає і стане…
Те, що зараз пишу, набухає змістом теж гармонійно. Від затору до затору… через затор, до манюпусінької жанрової лакуни. Лакуни, бо просторінь більша мені не до шмиги. Кого вважали і вважають великими – мали її апріорно. Одне-єдине слово – і ти у позасвіті. Банальному тільки тим, що претендує в ньому на правдивість. Реалізм – печать Каїна...
Не мовчи! 
Хто це гукнув? І чи гукнув? 
Комп’ютер виголубив сторінкову порожнечу, ніби натякаючи – не дивися у вікно. Небо за ним і небо екранне мають всього лиш однакову барву. «Я чекаю, – випульсовує він,  –  на зміст, безвідносний з тим і з тим. Ти ж розумієш – я знаю все. І – нічого з твойого задуму. Вже не кажу – з майбутнього твого твору. Фетиш розуму мене всього лиш скомпонував. Не створивши нічого нового». 
Це відлунилось щойно.  Євгенія  погладила живіт, ноги, приналежні, як і комп’ютер, життю предметному.  Навіть одуховненому. Але… Чого зупинилася?
Я про той голос. Останнім часом навіть мовна окремішність перестає бути моєю. Раніше  собою когось чи щось наздоганяла. Зараз зі мною бесідують. Покрикують. Не кажу вже – трусять.  Як молоду грушку. Колись бачила: деревце ще гінке, без грубої кори, з кількома  на вершечку зеленкуватими глечиками. Як же їх намагалися схитати. Трусили тонкими гілячками майже знавісніло. А ті своїх діток не відпускали. Чому ж я все написане друкувала б одразу? Не маю інстинкту матері? Мисткиня – не мати. Культура з природою всього лиш співіснують. На засадах пльоток.  
Найглибше в’їлася в пам’ять страшилка про Кроноса, що дітей поз’їдав. З нею перегукнулася телерозповідь про крокодилицю, яка в період засухи одного-двох своїх нащадків заковтує. Щоб мати сили для опікування  рештою їхніх братів і сестер. Її… плоті. Реінкарнованої з материнської у виключно тваринячу. Не зовсім, але забудемо. Реальність – то задкування. Повернення не до витоків, а до існувального болота…
То що ж ми у підсумку сповідуємо? Втечу від праоснов. Те, що я знаю про роди і породіль, і я пишуча, не мають ні спільного чисельника, ні спільного знаменника. Гадаю, там, звідки на мене покрикують, з цим не лише змирилися, а й цього бояться. На одміну, до речі, від мене, яка на материнство була згодна. І на загули теж згодна. Навіть нехтуючи всілякими естетиками, моралями, коралями. Тобто Красою. 
Мій невеличкий хист (зауважу – і моя єдина дитина) дався мені нелегко. У консі де не стань, поруч ґеній. Не сам по собі, а з учителями, серед яких і мої Шопен, Рахманінов. І мій Скорик. А в бібліотеці… Не хочу кимось там виглядати, але я справді не бачила в жодному читальному залі чи на бібліотечних стінах портрета Винниченка. Те саме – портрета Плужника, Вінграновського. Літераторів більш ніж терпимих.  Бо там, де пахне чи смердить виключно політикою – не література, а сурогат. Однодумців я не шукаю і в них не вірю. Бо й адресуюся я не їм. З того часу, як пишу.
Бути в літературі дичкою втомливо. Надто дичкою екзотичною. Тому не смакує одне, іншому – інше. Всім не догодиш. Але коли не догоджаєш нікому – alarm! Ти чужачка.  Замовкніть!!! Моя мова – не лише моя, а й ваша. І якщо вона здобувається на непіддатне вам твориво – винуватьте себе. Свою крокодилячість, свою недопущенність в позасвіття, де кілька геніальних співзвуч вартують багатотомників художнього валу. Про естетичну його вартість і собівартість не говорю – то критерій позаукраїнський.
Що це? Знову електрозварка? Землі з Небом. Євгенія обережно протиснулася між столом і робочим кріслом, кількома схитами розбудила талію, зачекала на повернення в ноги пружності і подивилася на вікно як всього лиш вікно. Якби ж то. Мужньо приймаючи один за одним удари вітру, воно попереджало: «Не підходь!» Попереджало не само, а ледве чутним за сабельними вилясками гуркотом.