«П’ять життiв, прозоскайп», роман

ХVІІ

У палаці Бориса Васильовича оселився ґвалт. Поки що речей: повикидуване з сімейного алькову барахло й меблі нагромадили купи знущань. З порядку, чистоти, симетрії. А тумби, крісла і пуфики взагалі освиніли – перечіпають, перештовхують тебе від стіни до стіни, коли на них падаєш – регочуться.  Була б сокира – порубав. Де не ступиш – щось сичить: «Пішов вон! Паршивець…» Я, що їх добирав, купував, леліяв – паршивець? А вони – цяці. Зрозуміло, чому дружина втекла, – те саме кричали їй.  Натякає, що приїхала б. У доні черговий роман, квартирка мала, а побачення довгі. Каже – не впускають інколи до самого вечора. Обходила всі музеї, відзнимкувала, що треба й не треба. Так, ніби не існує 
Доведеться шепнути на вушко: «Доню, кінчай!» Тьху на тебе… 
Життя мститься. Чим захоплювався, те не відчіпається. Як реп’ях. Свої романи розсортував на ділові, разові і стаціонарні. Дружина почала з разових. Про стаціонарні, звісно, здогадується. Але мовчить. Не тому, що розумна, а тому, що не дурна. Журналістка… 
Їх в мене… Звісно, діючих – майже сім. Майже, бо Геля поки що  на ніч не лишається. Гелена… Відпущу. Всього лиш голубленою. Без ранків з неприбраним лицем, промовистими губами. Найстрашніше – позіхи. З пломбами не від Діора. Сам теж не Геракл, але ж це я. Грішник грошовитий. Який башляє на шикарнющі  шмотки.
Досить шипіти. Ти не полоз. І навіть не вуж. Звичайний глист.
А, мать його перемать… Цс-с-с, треба: «А хай йому грець». Непомильність калічить. Живе життя. Данило, коли абсолютно тверезий… Абсолютно… Хіба таке буває? Коли й просто тверезий – вражає. Повною свободою самовиразу.
Саме Данило порадив спати на підлозі. На розкочуваному килимкові. А любитися в ванній. Це економить  воду. І не потребує простирадл. А кохатися? Подумав і цілком серйозно відповів: «Залежно в якому віці. У вашому – на льоду. Для підзарядки». Що цікаво –  про Гелю, коли з нею розминувся в прихожій, сказав: «Ні грама зайвого».  –  «Чого  саме?» – «Сумніву».  Це вирок. Страшнуватий. 
Не пора, не пора, не пора… Вік Франкових згасань. А я бундючуся. Маю все і нічого. З кінопроектором вирішено – виписую з Монако. Разом з копіями старих італійців… з духоархеологією Бергмана. Наше теж повизбирую. Шелест плівки, величезний екран… І – нікого… 
Хлопцеві, що «крутив»  у селі кіно, заздрив до сліз. Що хоче, дивиться, а мені ще рости і рости. Виріс. Щоб почути Данилове: «То все непотріб. З початку й до кінця. Придурок Чаплін, вихарашаний Щорс». – «Залежно як на них дивитися».  – «А хоч би й сторч головою. Ілюзіон. Дві години наркозу».  Варто подумати. Над мовами кіно і опери. Там і там психоделічний форсаж.  Про все це писано-переписано. Я не додам нічого нового. Але, як той півень, хоча погріюся. Чи не півень? Менше з тим.  
Стільки проциндрено часу. На що? Гроші то гроші, а я з ними хто? Можна затіяти якийсь журнальчик. А можна й не затівати, а перекупити. Для чого? І для кого? Держава, яка сприяє злодійству, обкрадає також  злодіїв. Це вердикт № 1.  Цивілізація (то вже не я –  Данило), що продукує війни, війнами підліковується і планує перенести війни в Космос, є життєворожою і підлягає знищенню. Бажано – негайно. Це вердикт № 2. Людина, яка від дня народження до смерті не ставить питань, а лише перебирає  відповіді, життя не вартує. Це вердикт № 3. Я – людина-помилка. Донедавна успішна. Це власну мою вину істотно зменшує. Але не усуває.
Що ж його робити? Зі сверблячкою жити. 
У вчорашнього дипломата не було жодної уяви про пріоритетне якесь бажання, до якого можна було б підпрягти бажання інші, аби цьвохнути над ними бадьорим: «Вйо-о-о, дорогенькі!» Нічого дорогого. Ні в середині, ні навколо. Все купується, все продається. А що непокупне – риторичний непотріб. Ним затикають проріхи в стінах бідацьких хиж. Їх залишилося мало, але вони є. Не для остраху, а нагадування: існує й таке: житло заради житла. І ні для чого іншого.  Але ж цього іншого он скільки. Його мільярд – дрібка. І це при тому, що багатомільярдне людство не має нічого. Крім себе як рабсили.