«Секс у будинку бiля колiї», рассказ

14

Чоловіка майже ніколи не було вдома, і я нудьгувала. Я вже була в декретній відпустці, тож могла собі дозволити гуляти скільки душа бажає.

Я спеціально не обирала маршрутів своїх прогулянок. Якщо спочатку мене тягнуло в людні місця і я підсвідомо шукала в натовпі обличчя того чоловіка з будинку біля колії, то доволі швидко зрозуміла марність цієї затії. І справді, що я шукаю, коли не знаю обличчя того чоловіка з будинку біля колії?

Мені все більше хотілося побути одній, але не в чотирьох стінах. Я ходила малолюдними вулицями нашого містечка, на яких, здається, ще жодного разу не була, хоча живу тут усе життя, вивчала будинки й паркани. Помітила, що майже всюди висять таблички  з надписами “Обережно: злий пес!”. Якесь суцільне місто злих псів! Мені хотілося домалювати губною помадою: “Обережно: злий господар!”, і я ледве стрималася від цієї затії.

Я вперто не йшла на ту вуличку, де стояв будинок біля колії. Намагалася згадати, а що ж мене тоді привело туди, – і не могла. Ніби все було в тумані й відбувалося не зі мною…

15

Це був тиждень візитів. Услід за старим, колишнім господарем будинку, в якому я тепер жив, навідався син.

Я не бачив його десь півроку, він їздив на заробітки до Польщі. Ми обійнялись, і я грішним ділом подумав, що синові потрібні гроші. Але він був щирим у стосунках зі мною. Я ще довго потім згадував цей неприємний для мене момент, коли син запитав: “Тату, може тобі потрібні гроші?”

Я розлучився з дружиною років десять тому. “Як мама?” – запитав у сина. Він сумно глянув на мене і відповів: “Хворіє”. Я розумів, що це німий докір на мою адресу, бо у хворобі матері син завжди звинувачував мене. “Навіщо ви розлучилися?” – часто запитував він у мене. І що я міг йому відповісти? Його юнацька агресія вже давно випарувалась, але біль залишився. Він по-своєму любив нас двох.

Син хотів залишитися в мене на декілька днів, але після першої ж ночі не витримав. “Як ти можеш спати у цій божевільні?” – запитав він. Я хотів відповісти по-філософськи, що людина може витримати більше, ніж божевільню, але змовчав.

16

Під час однієї з таких прогулянок я познайомилася з приємним молодим чоловіком.  Він зачудовано дивився на мене, ніби ніколи не бачив вагітних жінок. Я не витримала й прямо у нього запитала: “Ви що, ніколи не бачили вагітних жінок?” Він явно розгубився від мого запитання, а потім мило усміхнувся й щиро відповів: “Ви особлива вагітна жінка”. Тепер мені стало весело, і я щиро розсміялась, як не робила цього давно.

Коли через декілька днів ми знову з ним випадково зустрілися, то вже поводились, немов старі знайомі, навіть друзі. Здавалося, що ми знали одне одного все життя, просто так склались обставини, що нам рідко доводилося бачитись.

Чоловік з будинку біля колії нікуди від мене не втікав, просто йому довелося трошки посунутись. Я нічого дивного й поганого у цьому не вбачала, бо місця вистачало всім, і навіть залишалося. Вони не кусалися, мирно співіснували в моїй уяві, і мені було комфортно з ними.

17

Усе частіше прихоплювало серце. Я став боятися ночей. Спасіння приходило від чергового поїзда, який навалювався на рейки, аж будинок здригався. Біль ніби вщухав, а потім поволі наростав аж до наступного поїзда, щоби знову стишитися.

Якщо раніше мій роман просувався черепашачими темпами, то тепер узагалі загальмував. Мені здавалося, що кожний втрачений день, коли я не писав, відкидав мене далеко назад, так що не можна було повернутися навіть на завойовані позиції.

У ці дні й особливо ночі я багато думав про дружину. Мені здавалося, що вона кликала мене, і можливо, так було насправді, тільки моя уявна гордість не дозволяла мені зробити крок назустріч. Внутрішній голос підказував, що треба відвідати дружину, але тіло ніби скам’яніло.

Неземна жінка з космічним запахом, розкішними грудьми і стрункими ногами ніколи не покидала мене, але тепер ніби плила в ранковому молочному тумані, а я ніяк не міг подолати шлях до неї.