«Секс у будинку бiля колiї», рассказ

29

Звісно, я задрімав лише над ранок. Найперше мене здивувала схожість зі мною чи то моєї внучки, чи то доньки, і навіть не доньки мого сина. Але найбільше мене гнітило інше.

Жінка, яка мала стати моїм останнім коханням, виявилася такою далекою від ідеалу, що мені аж самому ставало страшно. Я гнав подалі всі думки про неї, але з цього, звичайно, нічого не виходило. Чим більше я переконував себе, що це зовсім не ідеал, до якого я прагнув, тим сильнішим був мій потяг до цієї жінки. Здавалось, я вже погоджувався з тим, щоби це була звичайна жінка, а не ідеальна, вимріяна мною в думках, але душа ще чинила супротив, ніби переконуючи мене не зраджувати власним ідеалам.

Я опинився в дурному становищі. З одного боку, жінка моєї мрії була поруч, за стіною, а з іншого – я все більше й більше усвідомлював, що ця жінка є випадковою в моєму житті, а тому аж ніяк не може стати моїм ідеалом.

30

Від самого ранку мене тягнуло якнайшвидше  покинути цей будинок біля колії. Він мені осточортів, як і той вайлуватий чоловік, через якого я так по-дурному втратила голову. Ще ніколи я не почувала себе такою дурепою. Ні, в житті було чимало проколів, коли я припускалася помилок, а потім жалкувала, що зробила той чи інший крок. Але тепер це не був просто прокол. У мене складалося враження, ніби мою душу вивернули назовні, потріпали тріпачкою, прищепили прищепками на мотузці й залишили сушити на сонечку.

Аж тепер я усвідомила, як схожий характером син на батька. Це було те, що я назвала вайлуватістю, хоча насправді не зовсім розуміла значення цього слова. Це ж як треба було не розуміти мене, аби моментально не забратися з цього будинку біля колії, а теревенити з батьком бозна про що, переливаючи з пустого в порожнє. Я ледве загнала всередину свою злість.

31

… Минуло чотири роки…

Я прокинувся від того, що дівчинка сиділа на моїй постелі й уважно дивилася на мене. Саме так. Я відчув її погляд і від цього прокинувся.

– Доброго ранку! – сказала вона серйозно. – Ти завжди так довго спиш?

Я не знав, що їй відповісти, і просто усміхнувся, але посмішки у відповідь не отримав. Моя персона перестала її цікавити, і дівчинка господарським поглядом обвела мою кімнату. Хитрющі іскорки запалали в її очах:

– Ти хочеш сказати, що прочитав усі ці книги?

Книг було справді багато. Вони займали мало не весь простір від підлоги до стелі. Я впіймав себе на тому, що комусь би іншому збрехав, що прочитав усі ці книги, і навіть не один раз, але не міг цього зробити стосовно цієї дівчинки, дивним чином схожої на мене.

– Всіх не прочитав, але більшість таки прочитав, – чесно відповів я.

– Ого! – захоплено сказала мала. – Мені би не вистачило декілька життів, щоби їх прочитати.

Вона з повагою подивилася на мене, ніби я здійснив не знати який геройський вчинок. Тепер дівчинка сама перша усміхнулась до мене, і я відповів на її посмішку.

32

Я намагалася не потрапляти на очі цьому вайлуватому чоловікові, в якого так дурнувато закохалась. Звичайно, він не був винен у тому, що таке зі мною трапилось, але вже не могла приховати свою дратівливість, зганяючи злість на чоловікові й донечці.

Мені здалося, що він теж оминає мене, а коли ми все-таки пересікались у будинку, то намагається не дивитися мені в очі. При цьому я не помічала, щоби він був злий на мене. Навпаки, від нього віяло спокоєм, ніби він усе життя чекав, коли син приведе додому ось таку дружину з внучкою. Дочка не вилізала із його кімнати, так що до обіду я вже стала ревнувати її до цього вайлуватого чоловіка. Ні, я вже не називала його вайлуватим чоловіком, я вже взагалі ніяк його не називала.

Я впіймала себе на думці, що просто хочу поговорити з ним про життя, як з батьком чи старшим братом, з якими так і не знайшла спільної мови. Якби він заговорив до мене, я би відповіла, і ми би собі гарно побалакали. Проте він чи то соромився, чи я йому була нецікавою, але він не сказав мені жодного слова, ніби мене не існувало на білому світі.