«Секс у будинку бiля колiї», рассказ

33

Внучка не давала мені писати роман, але я не сердився на неї за це. Вона видавалася мені найкращою подружкою, з якою ми не бачилися багато років, а тепер ніяк не можемо наговоритися.

Я думав, що коли приїде ця жінка, то я не зможу писати свій роман. Доволі швидко я зрозумів, що помилився. Такого натхнення, як раніше, не було, але я доволі швидко просувався вперед. Писав як удень, так і вночі. Внучка мені не заважала. Здавалося, вона розуміла, що я маю виконувати свою роботу, і тихесенько сиділа на килимі, бавлячись своїми іграшками. Вона дивним чином відчувала, що Муза покидає мене, і тоді підходила до столу, я садовив її на коліна, і ми малювали на чистих аркушах паперу дивовижні істоти. Я змагався з нею у фантазіях і, здається, молодів прямо на очах.

Коли маленька вдень спала або гуляла на подвір’ї, я ловив себе на думці, що скучаю за нею. Лише зусиллями волі я стримував себе, щоб не заглянути в сусідню кімнату чи щоб не вийти надвір. Я розумів, що боявся зустрітися з жінкою моєї мрії. І жінка, і мрія були поруч, але виявилися недосяжними.

34

Мій чоловік посварився з начальником і втратив роботу. Тепер він цілими днями лежав на ліжку або тинявся хатою, дратуючи мене все більше й більше.

Одного вечора він сказав:

– Їду на роботу в Польщу.

Я мовчала, бо не знала що відповісти. З одного боку, гроші танули на очах, і не хотілося бути залежним від дідуся. Так я вслід за своєю донькою стала називати батька мого чоловіка. А з іншого боку, дійсно хотілося, щоби чоловік цілодобово не був зі мною. За всім цим я якось не подумала, як почуватиму себе, коли чоловіка не буде тут. Все-таки я намагалась оминати дідуся, ніби соромилась сама себе, а ще більше того, що могла в нього закохатись.

Чомусь мені здалося, що дідусь зрадів новині про поїздку сина до Польщі. Здавалося, він готовий ділити зі мною хліб-сіль, аби син поїхав.

І лише донечка засмутилась. Мені здавалося, що вона нічого не розуміє. Тепер донечка цілими днями не відходила від татуся і щоразу запитувала в нього:

– А ти скоро приїдеш?

35

Я був би нещирим зі собою, якби не зізнався сам собі, що звістка про від’їзд сина мене, м’яко кажучи, не засмутила. Я вже давно відчував, що після мого розлучення з дружиною ми стали з ним чужими людьми. Ця прірва між нами поглибилася, коли дружина померла.

Я ще не думав про те, як буду жити з його дружиною, яка дружиною йому так і не стала, але мене тішило, що залишається внучка. Щодо маленької, в мене сумнівів не було жодних, бо це таки була моя внучка, єдине щастя на білому світі. Здається, ніхто так не розумів її, як я. Здається, ніхто так не розумів мене, як вона. Ми були ніби дві половинки, роз’єднані в часі.

Синові до цього було байдуже, хоча він по-своєму любив свою доньку і справді вважав її своєю. А ось його дружина чи то ревнувала мене до своєї доньки, чи то злилася на мене за мою старість і вайлуватість, але наші стосунки не були ідеальними. Я ж намагався на все це не зважати.

36

Мій хлопець, з яким я так і не одружилась і не назвала своїм чоловіком, поїхав зранку до Польщі на роботу, а десь після дванадцятої години дня, коли я ходила в магазин за хлібом, зустріла свого вже тепер колишнього чоловіка, з яким і не розлучалась.

Мені здавалося, що за цей час я жодного разу не подумала про нього, хоча, мабуть, це було не так, але я точно знаю, що він так і не навідався до нас, аби запитати якщо не про мене, то про свою донечку.

На перший погляд він помолодшав. Це вже потім я дізналась, що він кинув пити, знайшов пристойну роботу. Він якось дивно глянув на мене, ніби бачив уперше у житті.

– Не хочеш повернутися до мене? – запитав він, і я зрозуміла, що це питання в ньому жило вже давно.

Такого болю на фізичному рівні, який ішов від нього, я вже давно не відчувала. Усередині мене ніби щось обірвалось. Я нічого не відповіла своєму чоловікові, навіть не глянула в його бік, хоча відчувала, що він продовжує дивитися на мене.

37

Нарешті настав день, коли я закінчив свій роман і урочисто сповістив про це свою внучечку. Вона зраділа, заплескала в долоні, обійняла мене й поцілувала в щоку.

За цим заняттям нас застала її мама. Не знаю, що на неї найшло: чи то ревнощі взяли гору, чи то був просто не її день, – але вона визвірилась на доньку і на мене. Малій дісталося за те, що вона розкинула свої іграшки по всій хаті, а я був винен у тому, що не поклав її удень спати.

Після прочухана внучка ще довго боялася йти до мене, аби мама не гнівалась, а я з тієї ж причини сидів тихенько у своїй кімнаті. Та все ж, врешті-решт, матуся змилостивилась чи вдала, що нічого не трапилось, – і мала обережно пішла до мене. Ми ще довго з нею розмовляли, намагаючись не кричати і не веселитись, і весь час озиралися на двері, аж поки мала не сказала:

– Дідусю, я піду, бо мама буде злитись.

Я усміхнувся, кивнув їй головою і поцілував у лобик.