«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         Колись, за часів парубоцтва, його зад не оцінила стара карга-родичка, назвавши цей чарівний згусток м’язів, великою дупою. Йому було неприємно згадувати цей епізод зі свого життя. Адже тоді він знаходився дуже низько, ага, саме в дупі у Долі.

         Отже, про дупи.

         О...

         Тепер все змінилося.

         Антіціпатор згадав молодих баб у його приймальні, і те, як він уявляв їх в інтимних позах в його ліжку.

         Уммм... Дістатися до них ласо, але важко. Ні, не стільки важко, скільки клопітно.

         У нього був облом на нові залицяння і витрати сил, грошей, емоцій... І чогось там ще. Навіщо витрачатися, якщо потрібно, щоб самі прийшли і все запропонували.

         А всі баби любили гроші і використовували його. Це було саме тверде переконання Антиципатора. Причому, крім цього переконання у нього не було інших переконань.

         Антиципатор був ситуативним і знаходився як би в барокамері, з ілюзією щодо всього, що нормально. Особливо щодо сексу та стосунків з жінками.

         Але в нього була хвороблива зв’язка: як тільки лише згадував останню свою жінку, цю паскуду, відразу ж згадувалася ніжна шкіра, пружні груди, які так приємно м’яти, вологе тепло губ у своєму паху... Невже, щоб він збудився, йому потрібно згадати, як ця лярва возила його мордою об асфальт?

         Низ живота налився приємною важкістю. Ех! Треба б когось терміново використати задля фізичного розслаблення. Але кого? Нікого. Маємо лише комбінацію з трьох пальців... тобто, фігу.

****

         Антиципатор присягнувся, що його син ні в чому не знатиме відмови, що він ніколи не відчує того холоду, самотності і безвиході, які він зазнав у своєму дитинстві.

         При згадці на нього фізично накочувала безвихідь, що охопила його, маленького хлопчика, коли батьки-селяни оголосили, що відправлять в інтернат: їм не вистачає коштів для того, щоб прогодувати велику сім’ю.

         По тілу його прокотилася тремтіння...

         Шлунок звело спазмом...

         Зовсім, як у той день, коли вперше залишився голодним і трясся від беззвучного плачу та відчаю під тоненькою ковдрою в майже тюремній нічний атмосфері інтернату.

         Він дав собі слово ніколи не засипати голодним.

         Яких би прогинів і жертв йому це не коштувало в життя.

З того часу Антиципатор знав: навіть тарілку з кашею задурно не дають. Якщо ж ще й масло додають, то спершу треба не тільки уклінно дякувати, але й цілувати руку, що маслом наділяє.

         Або зробити вигляд, ніби цілуєш.

         Однак, Антиципатор пам’ятав − не можна щиро любити всіх, хто погладив тебе по голові і нагодував.

         Тому він одягнув машкару. І з цього моменту ніхто не бачив його справжнього обличчя.

         Тільки клоунада і цирк шапіто...

         Дурень на призьбі...