«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         – Ну, не битися, а боротися, – засміялася жінка, вирішивши, що брат жартує. – Та й до чого твій спорт? На жаль, ти навіть чемпіоном області не став.

         Але Віталій заперечливо похитав головою.

         – Зараз такий час, люба сестро, що кожна людина, котра вміє не тільки за себе постояти, але й інших захистити, високо цінується. А я – професіонал. Ну, майже... В армії теж вчили добре. А спорт плюс армія... Ого! Буду пропонувати багатіям-товстосумам свої послуги в якості охоронця. Як варіант – подамся служити у спецназі. «Гриф» називається. Там і платять там непогано, і пільги різні...

         Лідія захвилювалась.

         – Так там же небезпечно!

         – Так, Лідуню, давай не сперечатися, – примирливо кинув Віталій. Посміхнувся своєю неперевершеною білозубою посмішкою, яку, знав змалку, сестра просто обожнювала, лагідно поплескав по плечу. – То моя, чоловіча, справа, яку роботу шукати і навіщо. Та й взагалі, я спати хочу...

         На тому розмова й закінчилася. Віталій позіхав, не слухаючи, що вона розповідає про своє життя-буття, потім піднявся, буркнув: «На добраніч!» і вийшов, причинивши за собою двері.

Роздягаючись, Ліда чула, як брат, по-хазяйськи піднявши голос, кликав Людмилу. Лідія прислухалася.

         – Поквапся, хорошуле!

         – Я зайнята! – відізвалася дівчина.

         – Що?

         – Зайнята, кажу!

– Зайнята? Цікаво, чим? – уїдливо перепитав Віталій. – Ось я зараз чекаю на масаж, бо спина розламується, так втомився. А ти...

         – Зараз, серденько, почекай хвильку! – заметушилася дівчина. – Ось доперу твої шкарпетки – і прибіжу! – та несподівано скрикнула: – Ой-ой-йой!

         – Ну що там в тебе сталося? – крізь зуби простягнув Віталій. Було чути його важкі кроки, коли він прямував до ванної кімнати.

– Послизнулася, руку забила, – тремтячим голосом відповіла Люда. – Дивись, синець буде!

– Ну-ну, не рюмсай, – форкнув парубок. – Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти розкисаєш.

– Я... я... від несподіваності, – голос Людмили дрижав, але вона стримала сльози.

– Ну, то й добре. Ладно, закінчуй вже. Я чекаю, – із полегшенням зітхнув Віталій і пішов до спальні.

Ліда почула, як під його вагою затріщав старенький диван і подумала, що треба терміново покупати новий, з пружною сучасною набивкою. Інакше всім буде незручно: молодим, бо той диван тепер часто-густо тріщатиме, а їй – бо той тріск заважатиме спати не тільки їй, але й сусідам. Те, що стіни в будинку тоненькі, вона знала змалку, коли кожна сварка у квартирі поруч давала змогу дізнатися про всі подробиці сусідського життя.

Та й взагалі, тріск буде нагадувати їй про невдалі стосунки із чоловіками, яких віддано любила і з якими «не склалося»...

– Обов’язково завтра загляну до меблевого магазину... – поміркувавши так, вона вляглася на бік, прикрила вухо подушкою і несподівано для себе провалися у сон.

****

         Останнім часом його збуджували не особи, а дупи. І він якось зловив себе на думці, що і його власні сідниці йому подобаються.