суббота
«Убити Антиципатора» (уривки з роману)
Вона посміхнулась у відповідь і, не випускаючи його руки, рушила до виходу з вагону.
Тримаючись за руки, парубок і дівчина стояли біля вікна. Колеса потягу стукотіли владно й монотонно, диктуючи свій ритм. Вона поклала голову на широке й міцне плече. Його дихання торкнулось її волосся та шиї.
– Люба! Буду бажати тебе все життя! Ти мені віриш?
Вона кивнула.
Так. Вона вірить.
Так. Їх кохання здолає усі труднощі.
Так. Все життя вони будуть пліч-о-пліч.
І все, до чого вони торкатимуться, від палкого їх почуття перетворюватиметься в золото. Вони житимуть довго і щасливо.
Грюкнули двері і зі свого купе виглянув молодий провідник.
– Навіщо так рано піднялися? – запитав він, позіхаючи. – Місто ще не скоро. Майже три години у вас є. Відпочивайте.
– А ми не хочемо спати ... – відповіла дівчина й зашарілась під проникливим, трішечки іронічним, поглядом чоловіка.
– А... ну-ну... – провідник окинув їх поглядом і задумливо кивнув. – Ну стійте, – і якось театрально грюкнув дверима.
Час промчав непомітно. Ось і перон вокзалу. Суєта, дощ, рюкзаки, валізи, натовп, який рухається у своїх справах.
Дівчина й парубок вийшли з вагону.
Вона не роздивлялась Місто, ніби боялась загубити щось головне.
Рухалась, наче механічна лялька, підкорюючись жесту, кожному слову коханого і, наче мантру, повторювала: у нас все буде добре. Все... буде... добре! Добре!
Ні. Не добре. «Відмінно-о-о-о ...» – відлунням вторила її душа.
Ми витримаємо.
Адже ми молоді.
Ми щасливі.
Ми удвох.
****
Ранок наполегливо стукався в завішені вікна. Важкі золотаво-жовті оксамитові фіранки ледь колихалися від повітря, що проникало через прочинене вікно. Скатертина ворушила своїми грайливо зібраними кутами в такт протягу. Промінь світла повільно пробирався по стіні. Нарешті він дістався мармурового годинника, прикрашеного срібними з коштовними камінцями накладках, і відбився від його скла сотнями різнокольорових відблисків, що затанцювали на кришталевій люстрі, стінах, і величезному дзеркалі важкої дубової шафи.
На розкидистому дереві, поруч із будинком, цвірінькнула якась пташина.
Обрезклий чоловік підняв заспане обличчя від зім’ятої шовкової подушки, підвівся на лікті і оглянув кімнату каламутними бичачими очима. Він позіхнув, солодко потягнувся і всівся на широкому ліжку. Похитнувся – стрільнуло у скронях, в очах потемніло, а потім серед суцільної темряви спалахнув вогняний фонтан. Почекав, поки розвиднилося, згасли гострі іскри, а в скронях перестало стріляти. Піднявся, підтягуючи старі тренувальні штани. Вкотре, виходить, в них спав. Чортівня! З ким же це він вчора?.. Здається, із Зоріком... А може, й ні... Та ні! Зорік здоров’я дорогоцінне береже, не те, щоб горілку або коньяк, пиво не п’є. Хоча, кажуть, пиво теж шкідливе. А що зараз не шкідливе? І смажене шкідливе, і копчене... А від часнику в нього печія. І від цибулі. Лікарі порадили кухарю, щоб все на пару готував: і м’ясо, і картоплю, і капусту... тьху, що за гидота! З ким же вчора?..
Його занудило. Гикнув раз, другий і почовгав до столу – за мінералкою.
Страницы
- « первая
- ‹ предыдущая
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- …
- следующая ›
- последняя »