пятница
«Убити Антиципатора» (уривки з роману)
Антиципатор з прикрістю глянув між ніг. Дивитися не було на що: зморщений маленький пеніс безпорадно бовтався між товстими стегнами.
З безсилою злістю Антиципатор вдавив золочену кнопку. Бузковий туалетний бачок загурчав, сповістивши кінець антиципованої дії.
****
Невисока повногруда жінка піднімалася сходами на квартирну площадку, де на останній сходинці сиділа дівчина – синьоока білявка років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Жінка сторожко зиркнула на дівчину, поставила біля дверей важкі сумки з городиною, і неприязно запитала:
– Ну, і чого розсілася під моїми дверима?
Білявка квапливо встала, з винуватим виглядом відійшла вбік і запитала:
– Так то ви тут живете?
Жінка, втомлена дорогою та важкою працею на дачі, нічого не відповіла.
Відкрила двері, зайшла – і застигла на порозі.
Дівчина кинулась до неї.
– Я хотіла сказати...
– Що тут було? – запитала голосно жінка. – Можеш мені пояснити?
Вона обвела рукою розкидані по підлозі речі і подалася до найближчої кімнати, бурмочучи:
– Господи... Пограбували... Але що ж тут брати...
– Та ні, – раптом озвалася дівчина. – Ніхто вас не грабував.
– А що? Тайфун пройшовся несподівано, га? Я до тебе звертаюся, дівасю!
– Мене звуть Людмилою, – відізвалася білявка, – То Віталька поспішав...
– Який ще Віталька? – похмуро буркнула жінка. Потім стріпонулася: – Віталька? Віталька?!!
– Ваш брат, – тихенько посміхнулася дівчина. – Ви ж Ліда, так?
Ствердно кивнувши, жінка почала уважно розглядати дівчину, помовчала, а потім запитала:
– А він де?
– З друзями поїхав, а я ось... чекаю.
– Куди поїхав? І чому ж не в хаті чекаєш?
– Коли ходили в кафе, то зустріли Віталикових однокласників. Вони сказали, що їхня перша вчителька, Антоніна Павлівна, померла. Ну, він і поїхав з ними – прощатися. А мені дав ключі та наказав вас чекати. Тільки я двері відкрити не зуміла.
– Еге ж, – кивнула жінка. – Зрозуміло. А ти хто будеш?
Дівчина зніяковіла:
– Ну, так... його дівчина... Ми познайомились ще місяці зі три потому. Віталік у звільненні був, гуляв містом. А я запізнилася, у подруги була... До мені хлопці на підпитку залицятися почали, а потім, коли я їм відсіч дала, почали за руки хапати, тягти кудись. Віталя за мене вступився, додому довів... Ну... а потім ми зустрічатися почали... А коли дізнався, що поїду до Києва, в університет поступати, запросив до вас, зупинитися...
– Ага, – підхопила жінка уїдливо, – а ти й зраділа, ухопилася. Чого ж? Молодик при столичній хаті... А Віталька теж... ще той негідник...
– Ні, я не за хату, – гаряче заперечила Людмила й зашарилася. – І Віталя не такий, а дуже уважний, чулий, добрий... і гарний...
– Ага, – форкнула Ліда, – уважний! Уважний, а сестру не повідомив, що повертається... – але нові нотки в голосі видавали потаємну гордість за брата.
Грюкнули двері, і рум’яний кароокий здоровань з широкою усмішкою кинувся обнімати Ліду, яка і сміялася, і плакала водночас. Та несподівано зблідла і поволі почала осідати на підлогу.
Страницы
- « первая
- ‹ предыдущая
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- …
- следующая ›
- последняя »