«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         – З-за якогось? То мій останній вірш... для дітей, – Ліда відібрала таки листочок, обережно розправила, поклала до купи.

         – Ти що, той... вагітна, чи що? – не розумів Віталій.

         – Чому ти так вирішив? – сторопіла Ліда.

         – А навіщо віршики для дітей переписувати? В тебе що, грошей немає книжку придбати? Та й наші ще, здається, в тебе десь приховані.

         – Ти не зрозумів, братику, – Ліда якось навіть посвітлішала лицем. – То мої вірші. Я їх написала.

         – Що? – витріщився Віталій. – Ти? Та ти ж звичайнісінька прибиральниця!

         – Ну той що? Яка різниця? Я вже давненько робила спроби... Потай від усіх. А коли ти в армію пішов, якось насмілилась та й відправила вірші редактору однієї газети. І він мені відповів. Похвалив, і майже все надіслане надрукував. Ось так! А цей – про поросят, вирішила дитячого журналу запропонувати. Може, щось та і вийде. От як стану письменницею...

         Поки ошелешений Віталій мовчав, сестра спритно застелила простирадло, одягла на подушки свіжі наволочки, і, не повертаючи голови до брата, несподівано запитала:

– А вона як? У нас житиме?

– Хто – вона? – Віталій здивовано потряс головою.

– Людмила, хто ж ще?

– А нехай живе. Гроші в неї є, а місця в нас достатньо. Та й по господарству допоможе, ти ж он, прохворюєш.

         – Братику, – Ліда підійшла до Віталія, взяла за підборіддя, заглянула в очі. – Може я чогось не розумію? Одразу ж впадає в око, що вона в тебе, наче кішка, закохалася... Може ви й одружитеся, але прописувати її в нашій квартирі я не дозволю. Ти слухав, що вона розповідала про своїх батьків? Алкаши та нездари. Пам’ятай – яблуко від яблуні недалеко падає.

         – Яке там «одружитеся»? – передражнив її Віталій. – Рано мені ще. Не нагулявся. А батьки, то таке…Вона гарна…

         – Віталію...

         – Та я вже 21 рік, як Віталію! – вибухнув брат. – І що? Ну, зустрілися, ну, погуляли... У якому столітті ти живеш, Лідуню? Ми ж сучасні люди. Я вже дорослий. Вона теж повнолітня. Ніхто її не тягнув. Сама зголосилася. А те, що цнотлива була, то може теє... підстава.

         – Ой, братику, ти що не зрозумів, яка вона була? – здивовано підняла брови Лідія. – Хоча... На вигляд-то вона скромна, чемна, послужлива...

         – Радий, що тобі сподобалась, – Віталій змовницьки підморгнув. – Швидше обов’язки розподілите.

         Сестра іронічно примружилася.

         – А ти?

         – А що я? Почну шукати роботу. Мені про кар’єру треба думати.

         – Кар’єру? – Лідія поморщилася. – Слюсаря?

         – Ет! – зневажливо пирхнув брат. – Щось ти про мене невисокої думки. Насправді ж, я багато чого вмію...

         – І що ж ти вмієш? – повела бровою Лідія.

         – Битися!