«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Ольга Репина и Элина Заржицкая

Поволі Люда розговорилася. Вона розповідала про батька-п’яничку, про матір, котра вранці мела двір, а ввечері ходила мити підлогу в сусідній школі. Про те, як від розпуки та поневірянь мама й сама разом із чоловіком почала прикладатися до чарки; як одним зимовим днем, повернувшись зі школи, знайшла батьків мертвими, бо отруїлися вони чи то неякісною горілкою, чи іншим незрозумілим питвом... Доки вирішувалася доля Людмили, якість невідомі люди заселилися у їх маленький дім, і вона залишилася на світі сама-самісінька й без житла. Дівчинку відправили до спеціалізованого інтернату, бо виявили в неї задавнену хворобу – слабкі легені. Там вона й зустріла вчительку молодших класів Марину Владиславівну, котра й стала чи не першою людиною, яка щиро полюбила маленьку сирітку. Потім ця добра жінка оформила документи, забрала Людмилу Підлесну до себе й стала їй справжньою мамою.

Вони жили душа в душу, поки Марина в гостях у подруги не познайомилася з її двоюрідним братом, який приїхав погостювати аж із Барнаулу. Огрядна й спокійна, Марина одразу стала до душі приїжджому з далекого північного краю. Та й він запав їй у серце. Марина довго вагалася, але кохання перемогло, і жінка дала згоду на переїзд. Проте, забрати із собою Людмилу наречений відмовився, коротко пояснивши: «Чужа кров». Порядність не дозволила Марині покинути прийомну дочку напризволяще. Не зважаючи на незадоволення майбутнього чоловіка, вона переписала однокімнатну «хрущовку» на Люду, якій на той час вже виповнилося вісімнадцять років.

Люда тоді закінчувала останній клас і сподівалася, що отримані результати дозволять подати документи одразу до декількох університетів, де є факультети журналістики. Дівчина ще у сьомому класі твердо вирішила, що обов’язково працюватиме у газеті, а ще краще – на телебаченні і наполегливо до того рухалася: писала замітки спочатку в шкільну стіннівку, а потім її статті та репортажі почала друкувати й місцева газета.

Чи то доля зглянулася над сиротою, чи дало взнаки наполегливе та старанне навчання, але найвищі бали, отримані по всім трьом предметам на тестуванні, дозволяли сподіватися, що мрія Людмили стати журналістом таки виповниться. Вона вирішила подавати документи тільки до Інституту журналістики самого поважного університету.

– Ось я й приїхала. Бо творчий конкурс ще попереду, – закінчила свою розповідь дівчина. І додала поспішно: – А квартиру я на рік здала. Тепер маю, на що жити.

Скрипнула табуретка. Віталій піднявся, потягнувся, позіхнув і буркнув:

– Ви так розтеревенилися, що мені аж спати захотілося.

Людмила винувато замовкла, а Ліда перегнулася до дівчини, ласкаво погладила шовковисте біляве волосся і піднялася.

         – Дійсно, для першого разу вистачить. Ви ж із дороги не відпочили – у вагоні який сон?

         Люда зашарілася і пробелькотіла:

– Та ні, я добре... У мене завжди... Ви не думайте...

Потім стріпонулася:

– А давайте, я посуд помию, а потім допоможу постелі розстеляти!

         – Ну, посуд помий, дорогенька, а вже постелі розстелити сил в мене вистачить. До того, і помічник є! – і Ліда рішуче вхопила за руку Віталія. – Пішли, братику!

         Достаючи білизну з шафи, Ліда мовчала. Мовчав і Віталій. Всівся за сестрин стіл, по-хазяйськи почав перекладати списані папірці. Недбало відсунув чималенький стосик і здивовано запитав:

         – Це що?

         – Де? – сестра оглянулася, кинула стопку білизни, рвучко схопила списані листи. Але той папірець, що потрапив йому до рук, Віталій не віддав. Подивився, пхекнув зневажливо і кривляючись, почав продекламувати: «Три веселих поросяти...»

         – Віддай! – Ліда насупилася, простягнула руку. – Віддай! Це – моє!

         – Ти що, сеструхо? З глузду з’їхала? З-за якогось папірця... – Віталій, наче маленький хлопчик, ображено закопилив губи.

Страницы