«Запах фіалки», пригодницька повість

– Це не кровь. Це кавун.

 – Ето другоє дєло, – пожававішов дядько Михайло. – Кавун тоже жалко, но не очєнь… Алєксандр, паіщі маю втарую ногу. Хатя би нє паламалась…

Я відшукав під деревом протез, а заодно й Гайдуковий обріз.

– Ось він з цього вбив Фіалку! – замахав я обрізом.

Дід мовчи забрав його в мене і сказав Гайдукові:

– А тепер сповідуйся, клятий Кадуче!

– Уб’єш? – понуро спитав Гайдук.

– Ти не смерті, ти смоли гарячої заслужив!

– Всі ми грішні.

– Тоді кайся, як на духу. Навіщо Данила хотів убити?

– Ми той… трохи випили…

– Ага, трохи, – озвався батько. – Налигався як чіп.

– Та й ти був не кращий.

– Не бреши!

– Помовч, Даниле, давай послухаємо.

– Пішли на Дніпро. Там завелися.

– Хто завівся? Я чи ти? – сказав батько. – Почав сікатися до мене, штовхатися.

– А чого воно так: тобі все – і жінка, і діти, – а мені нічого?.. От я й ухопив ломаку і…

Батько кинувся до Гайдука, але дід став між ними:

– Даниле, відійди від гріха подалі.

– Цей сучий син вкинув мене у воду, хотів утопити!

– Ні… Це не я!

– Шо, памороки відбило? – напосідав батько.

– Я був як причмелений!.. Ти впав… Лежиш, мовчиш… Я злякався…Почвалав у корчму, ще випив. Вернувся. Але тебе вже там не було.

– Хто ж його роззув, обібрав? – ситав дід.

– А я знаю?.. Там босяків до чорта.

– Сам ти босяцюра! – вигукнув батько з–за дідового плеча.

– Навішо за нами з Ліксандром нишпорив?

– Хотів якось вам завадити. Шоб ви ніякого сліду не знайшли.

– Чого ж відстав?

– Та ви ж мені ледве ока не вибили!

– Не бреши.

– Ага. Я ледве не осліп.

Дід покосився на мене. Отже, мій постріл у Тирловій Балці таки влучив! Але я промовчав. Зараз я люто ненавидів Кадука і жалкував, що не вибив йому ока. Тоді б Фіалка була жива!

– А зараз чого напав?

– Того…Не знаю… Боявся.

– Шо ти боявся, гицлю?

– Шо ви мене викажете. Запроторите до Сибіру. Побачив живого Данила і наче сказився.

– Краще б ти сказився, як був маленький. А навіщо гроші поцупив?

– Як гроші?

– У колесі.

Гайдук довго мовчав. А потім спроквола сказав:

– Шоб не пропали. Я думав тоді, шо Данило мертвий. То чого ж добру пропадати?