«Запах фіалки», пригодницька повість

– Де ті гроші?

– Пропив.

– І не давився, як пив?

Гайдук не відповів. Дід дістав з–під воза заступа:

– Бери. Копай яму.

– Яку яму?

– Глибоку.

– Для чого?

– Ти не знаєш нашо яма? Копай!

– Біля шляху, як собаку?.. – спитав Гайдук.

– А ти кращого місця хочеш?... Копай, бісова кров!

Поки Гайдук копав, дід запалив люльку і, сточи до нас спиною, курив, часто кашляючи.

Циганка була неспокійна, тихо іржала. Батько тримав її за вуздечку, і шепотів: «Бідна Циганка, бідненька». Я став навколішки біля Фіалки, обняв і мовчки заплакав.

Батько зробив вигляд, що не бачить моїх сліз. Бо й сам закашлявся і чи то від кашлю, чи то від чогось іншого його очі теж налилися сльозами, і він відвернувся.

Розділ двадцятий

Поліція шукає «царську грамоту». –  Прадідовий скарб. –  Вчитимусь на штурмана. – «Червоний півень». – Я не панітиму.

Дід, батько і дядько Михайло таки відпустили Гайдука на всі чотири боки, а у викопаній ямі поховали Фіалку.

На другий день я нишком збігав до Наталчиної хати. Вона стояла пусткою. Значить, то справді Наталка їхала з батьками в диліжансі.

Я побрів до галявини, де півроку тому мені запахло фіалками, ліг долілиць і несподівано розплакався. Я навіть не плакав, я ридав… За чим були мої сльози, – я сам не знав до пуття. Наче закінчилося одне моє життя, і почалося інше, незнайоме й бентежне.

Ненароком я задрімав. Приснилося, наче мене хтось цілує. Я прокинувся з радісною думкою, що то була Наталка. Але то була коза, яка винюхувала мою кишеню, де лежала скибка хліба. Я погодував козу хлібом і посунув додому…

Перед Покровою у дідовій хаті поліція зробила трус. Нишпорили й на пасіці. Ніде нічого не знайшли (а в дуплянки на Вовочому шпилі зазирнути не допетрали). Діда забрали в Чигрин і посадили в холодну. Допитували про «царську грамоту»[1] і, впіймавши облизня, через три дні мусили відпустити.

Батько викупив землю, але тільки чотири десятини, бо останньої миті панський управитель задер ціну до п’ятдесяти рублів. Втім, після всіх придибенцій, що сталися з ним, батько був радий навіть цьому і лагодився женити Василя.

Я таки знайшов прадідовий скарб. Він був у присьбі, – саме там, де дід Ку, хильнувши вечірню чарку «казьонної», любив посидіти зі своєю люлькою. У глечику виявилося 305 рублів і 49 копійок, на копійку менше, ніж говорив прадід. Мабуть, ту копійку він загубив, коли ховав гроші, а я її потім знайшов і подарував Варі, яка в Єлисаветі стала Дрáбіною. Ця знахідка і підказала мені згодом, де може ховатися прадідовий скарб.

Сто рублів дісталося батькові (ото було радості!), а решта, сказав дід, буде Ліксандеру, тобто мені, на науку. Порадившись з моїми батьками, дід вирішив їхати до Херсона шукати свого сина і брав з собою мене. За рік я мав підготуватися і вступити до «морехідних класів».

– Вчитимешся на штурмана, – сказав дід.

– На штурмана? ­– скривився я. – А кого я штурмуватиму?

– Це той самий капітан, тільки на менших суднах, – заспокоїв мене дід. – А штурмуватимеш науку.

Я не подав знаку, що неабияк зрадів і помчав до Наталчиних родичів питати її адресу в Херсоні.