«Запах фіалки», пригодницька повість

Мати дядька Михайла невдовзі померла, і він з Любомирки перебрався в Олександрівку. Там посватався до солдатки, яка не дождалася з москалів свого чоловіка, і вони вирішили жити на віру. На Хрещатику (козирне місце, де перетинаються дві найбільші вулиці містечка) дядько Михайло купив півхати з окремим входом і відкрив кравецьку майстерню. Майстерня була крихітна, аршинів з чотири завширшки і стільки ж завдовжки, зате з великою вивіскою «Зингер», яка здалеку впадала в око. Нижче, дрібніше, значилося: «Міхаилъ Балагула – опытный портной и компанія». На дідовий насміх з надміру гучної вивіски дядько Михайло незворушно відказував, шо він бачив таке у самій Одесі.

Дядько Михайло зшив мені картуза, «спінджак» і штани. Дід справив нові чоботи. Тепер я виглядав майже як городський, шо мені й не дуже подобалося, але куди діватися? Ключі від своєї херсонської халупи дядько Михайло віддав дідові і дозволив жити там безплатно, доки я вчитимуся («А дальше будєм пасматрєть, што ми с таво будєм імєть»).

Добиралися до Миколаєва мали поїздом із Знам’янки. Я взяв з собою всі книжки, підзорну трубу і нову рогатку. Але за рогатку дід мене присоромив («Забувай про цяцьки!»), і я без особливо жалю залишив свою зброю вдома.

На станцію, заодно й побазарювати, нас доправиви батько. Вибралися з села вдосвіта. На узвишші під Любомиркою батько, оглянувшись, сказав:

– Шось горить.

– Де? – позіхнув дід.

– Та он же, – показав батько пужалном. – Чи не управителева хата?

– Хіба? – сказав дід, ледь повернувши голову. – А таки горить. Та так браво. – М’ать, блискавка запалила.

– Восени?.. І грому не було.

– А я чув грім. – Дід торкнув мене ліктем. – І Ліксандер чув. А він такий, шо не брехатиме, ні…

– Шось гуркотіло вночі, – сказав я. – А грому без блискавки не буває.

        – Ох і грамотні, – пробурчав батько. – Шо старе, шо мале.

Ми з дідом з усміхом перезирнулися. За хвилю батько сказав:

  – Ех, не дочекалися люди царської грамоти про справжню волю, ото й пускають червоного півня.

– І не дочекаються, – сказав дід. – Годі надіятися на доброго царя.

– А на кого ж тоді ще надіятися?

– На Бога. А ще краще – на себе, Даниле.

        – А яка вона, справжня воля? – спитав я.

      – Це коли є своя земля, – сказав батько.

    – Це коли ти сам собі хазяїн, – сказав дід.

Світало.

– Ти ж там, сину, не запаній,  – озвався до мене батько. – І не забувай нас.

Батько трохи журився, бо він з матір’ю досі вважали мене малим і не дуже хотіли відпускати з дому. Мені кортіло сказати йому щось таке, щось таке… Але я застидався і промовчав (а потім у поїзді, дивлячись у вікно, як батько, знявши шапку, довго махає рукою навздогін нашому куценькому поїзду, пожалкував, аж сльози на очі навернулися, що не знайшов ні для нього, ні для матері щирих прощальних слів).

– У мене не запаніє. Він не за тим їде до Херсона, – відповів за мене дід, скуйовдивши мого чуба. – Ге ж, Ліксандер?

– Аякже, – шморгнув я носом. І подумав: «Справді, а навіщо я туди їду?..»

Попереду завидніли колії залізниці. Вони стелили шлях ген у широкий степ, до моря.

Запах фіалки нестримно манив у незвідане.

Я стану капітаном!

Чуєш, Наталко?