Дивовижне про поета

ДАЛЕКИЙ  ПЕЙЗАЖ

 

Летіла аж з Литви розлючена зима,

та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…

Немало на шляху чого іще злама,

окрім пейзажних див осіннього інтиму.

Морози розірвуть знов «золоте кільце».

Та Вічності хіба страх так багато важить?

«Минає все… Мине, забудеться і це!» –

не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.

Зима – ще той фанат батальних панорам…

Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!

А і жадалось їй, аби ти помирав, –

щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.

І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…

У срібному вогні бліда імріє постать…

Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,

бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!

 

 

*  *  *

 

Немає ні прихистку і ні родини

у тих, хто даремно розтринькав Мету,

у тих, хто зневажив у собі Людину,

у тих, хто у вибору віщу годину

був, замість боріння, обрав самоту.

Нічого таких не чекає, не кличе.

Нема ні зірок таким, ні терен.

Що можуть? У схронах десь скніти вічно,

дурним сибаритам плювати в обличчя

і суті шукати... із ліхтарем.

Мій друже, хіба ми старці з тобою,

хіба нам не личить це щастя Митця –

родити дітей, не цуратися бою,

в майбутнє росою іти й травою

та хліб свій ростити у поті лиця?

Лиш крилами не скаламутиш воду.

Лиш віра надію не відбира.

Хто ж ницо «чекає свою нагоду»

і в злі «зберігає свою свободу», –

раб смерті своєї й рабом вмира.

«Тіла наші – їжа гидкої черви»?

Хто думав отак – в іпостасі і смерк цій,

завжди пригинаючись нижче трави.

Хто зрадив майбутнє – не мав голови.

Хто зрадив минуле – не мав і серця.

Так, справді, коротке людське життя, –

оцю аксіому я визнати мушу.

Але якщо жив ти отут до пуття,

то навіть пішовши у небуття,

навіки залишиш ще людям душу.