Дивовижне про поета

питаю: «Що там доброго на світі?

Що там на світі дивного, скажи?»

Вони мовчать. Лиш вперто студять душу.

Їх проклинаю. І встаю. І мушу

вникати знов у плетиво стежин.

Іду дощем. Хмар відчуваю плин.

Пливу, сам-хмара, в даль над полем й лісом.

Внизу нові десь президенти й лиси,

ох, мерехтять межи моїх краплин!

Вдивляюся: «Додать снаги кому ж?»

Буджу дахів ще занімілу знов жерсть.

Так розростаюся, так збільшуюсь, так множусь –

аж «дядечки» вистрибують з калюж.

Радіє хтось. Хтось хнюпиться: «Сльота…»

Нехай! Іду і думаю: «Коли ще,

спаливши душу і усе поливши,

вертатися у дім, де – самота?»

Потроху і гублюсь таки у вітті,

Лягаю тихим сріблом на траву…

Я – мудрий дощ. Я лиш тоді живу,

коли грози вітри несамовиті.