Дивовижне про поета

ЗВИЧАЙНИЙ  СМАК  СВІТЛА

 

Ти знаєш, що десь зайнялось і розквітло,

та спробуй – із того хоч образ зліпи!

Ти досі не бачив ще справжнього світла,

бо ти ще і досі сліпий.

Для тебе – колюче воно, як солома

(ти від остюків його й серцем опух)…

На смак воно часто гірке чи солоне

і зовсім не чутне на слух.

Воно й непіддатне ніякій пальпації.

І лиш, як трава ще нова,

мов азбуку Брайля, ти світла пульсації

читаєш на дотик, бува:

в листках і пелюстках усе тобі видно…

Тоді ти – «гурман, що гуля задарма»:

багато солодше й невидиме світло,

ніж видима прісна пітьма…

 

 

 

СПІВВІДЧУТТЯ

 

А я б і поплакав (хоч плакать не вмію)…

І все ж, хай без видимих наче причин,

(один...) похриплю, постогну і повию –

за ким невідомо, незнамо й за чим.

Ось знову (по серце!) – в брехні і нарузі,

і знову мороз (аж по серцю!) шкребе...

А друзі мої між собою – не друзі,

і зраджують знову мене... і себе.

Те, що так любив, тепер – «просто робота»

(не пильна – Свій Хрест у Майбутнє нести)...

Недавно була Поминальна Субота.

За донею скучив. Чужіють брати.

Тривимір – «минуле», «минуче», «минуще»!

Вже лінії долі течуть й по лицю...

Хтось наче поволеньки сточує душу –

по краплі, по скрику і по промінцю.

Та й сам – наче знову забрів у чужини.

Лиш спрага тут – правда... Ні ради! Ні прав!

Так тоскно (що навіть образив дружину, –

неначе із рани пов’язку зірвав!)...

Одразу ж піску і сипнуло ув очі,

надовго (назавжди?!) згашаючи зір.

А я б і поплакав... та... лиш кровоточу,

пускаючи крові собі... за весь мир.

 

 

*  *  *

 

Коли грози вітри несамовиті

вриваються в мій дім, де – самота,

я кожний протяг, котрий проліта,