Дивовижне про поета

*  *  *

 

Над квіткою задумливо схилюсь,

що між руїн палає тут одна.

Здавалося б, і не моя вина

в її самотності, а сумно так чомусь…

Ізнов сюди я не доніс води,

розхлюпавши у безкраях снагу.

І віру розгубив десь на бігу.

А зачерпнув у прірвах лиш біди.

Мені давно нічого не болить –

все відболіло страшно і до тла.

Приляжу… Квітка кинута чола

торкнеться, оживаючи на мить.

І я на мить для неї оживу.

І ми на мить згадаємо старе.

А далі? Ні, ніхто з нас не помре!

Утанемо у іпостась нову –

у даль, у шир, у синь височини,

у сни синів і донечок пісні.

А оживати будем навесні.

Приляжу… дочекатися весни…

 

 

СОНЦЕВОРОТ

 

Йдучи в темнотах, і не дивно впасти,

а впавши, проклясти «залізний рейх»,

що насотав був кров’ю символ свасті –

життя і сонця древній оберег.

Імла і сум – од Степу аж по Праліс…

Слова на дотик позбиравши, говорю:

«А що ми не зганьбили й не попрали –

хрест чи півмісяць, тризуб чи зорю?!»

Крізь вічність зрять замучені і вбиті –

їх стогони пронизують пітьму…

Та Сонце лине по своїй орбіті,

як завжди, як мільйони літ тому!

Хай ще «на здобич можуть зуби нити»

(самі собі ми часто – вороги…),

але світило Боже зупинити

ніколи нам не буде до снаги!

Величний сенс вселенського походу,

знак див Господніх та людських щедрот,

він був і є означенням свободи –

трипільський Золотий Сонцеворот!

Програлись ми, не знавши, отже, й аж як?

Тому, аби перемогти біду,

перехрестившись після «Отче наш…», я 

на сонцесхід – оновленим – піду.

Там, гинучи й постаючи щоразу,

вже знатиму, що тим врятую світ:

кунак мій піде вслід після намазу,

ще хтось – услід йому, ще хтось – комусь услід…

 

 

СНІГ

 

Я був один, як світ. І – ні душі довкола!

Вів соло «Отче наш» і мріяв про село.

І щось (від ніг моїх?) таки хотіло поле,

бо довго так ішов, і поле наче йшло.

І я там поринав по серце в зело біле,

яке ввіллє в Дніпро і в Хліб скоро Вода.

Почулося: «Жінки Шевченка не любили!

Мандрівнику, бомжем був твій Сковорода!

Ти дарма йдеш і ждеш від фарту подарунків!

Лягай у сни снігів і осягни ті сни!»

Й спіткнувся! Та згадав щорічний Подвиг бруньки

і пташеня, яке рве Космос свій тісний.

... Промерз аж до зубів і вимокнув до нитки,

яку для «голяків» на складчину беріг,

але недарма грав зі світом у ловитки,

бо протоптав Нову Дорогу через Сніг.

І все було б гаразд, і все було б по Богу,

і можна б відпочить, але пече Провина:

у чорну мить мою – Мить Сумніву Страшного

син голкою вколовсь, й посивіла дружина.