Дивовижне про поета

*  *  *

 

Ніч помира над розколотим яблуком, –

скоро й «розкольникам» тихий пошле сон.

Зорі серпневі, як човники-ялики,

ковзають ранньо-ранетовим плесом…

Вись вже не манить одчайних на шпиль (ге-е-ен!),

а удягає в прекрасність лілеї.

Спить заспокоєний Тіль Улейншпігель:

сина зберіг од гордині своєї.

Стогне вві сні: «Так пречисто між рос, брати!»

Добре, що вечір покликав утому,

бо не було би ні яблука розбрату,

ні врожаю, ні законів Ньютона.

Доля відклала цей гріх на часину:

совість лише – миротворець в цім світі!

Довго не спалося батьку і сину.

Сплять тепер, наче насправді убиті…

Хай вже хоч так: не покаялись явно-то –

ще під плащами війни причандали.

Ніч помира над розколотим яблуком…

Дай Бог, щоб вранці ми лють не згадали!

Хай не складуться уже й половинки,

часе, ти трошки хоча би ще вись повись,

бо ми ж то, грішні, відколи виникли,

жодного разу іще й не виспались…

 

 

 

 

НЕ  ПИТАЙ  МЕНЕ,  ЯК  ПРОЛІТАЄ  ЧАС

 

Так живу, мов давно вже немає нас,

чоловічків, танцюючих у шифровках, –

номінантом на премію долі «Пшик року»…

Не питай мене, як пролітає час!

Час летить незалежно від правди окраїн,

не впливає на нього столична брехня.

Знаю, скільки його в мене точно украли, –

рівно стільки ішов я і йду навмання,

рівно стільки не можу уже посміхатися,

рівно стільки веселих пісень не дзвеню.

Вміти все дозволяє, можливо, «пихатих сан»,

але я уже влип у безсутню борню –

у жадання, у сумніви й пошуки віри,

в сподівання величні без всяких надій.

Той, у кого в душі не вкипілося миру,

і не відає свята спокійних неділь.

Сам прошу себе: «В осад хоча би випади!

Пригадай, що у тебе – онуки і діти!»

Замість того, щоб просто «знаходити відповіді»,

намагаюсь в пустелях ще й суть находѝти.

Там, де й треба ж було зупинитись, – промчавсь!

Я й забув уже, що у людей імена є!

Не питай мене, як пролітає час, –

знаю тільки, як я в цім житті минаю.

 

 

МІЙ  ДИВНИЙ  СОН

 

Я засинаю… Помираю так щодня,

не боячись свого не-існування,

не відлюбивши, може, милої востаннє,

не випивши з братами «на коня».

Всю ніч за тим вві сні кохану кличу,

і проклинаю свою долю чоловічу,

і йду кудись у Всесвіт навмання.

Архангели підходять і зникають,

сахнувшись знову погляду мого,

не запитавши навіть – хочеться чого

і звідки в мене у очах така лють.

Іду-іду… Хоч знаю: не дійти

мені до осяйної Висоти!

Знов прокидаюсь. Знов живу, не каюсь.

Кохана нахиляється з небес –

дається знов мені й не по заслузі.

Несуть вино і хліб брати і друзі.

Творю поезії… Радію, що воскрес!