Дивовижне про поета

ПРИГАДАЙ...

 

Пригадай все, що можеш іще пригадати, –

всі «негоди» й «нагоди» (убогий ясак!),

всі поради й паради, розтрати і страти...

Пригадай «просто так» – просто так.

Пригадай ті знаменні причини походу

(а причини ж то, мабуть, були – «будь здоров»?..),

коли знову, без броду, заходиш у воду,

коли знову, без броду, заходиш у кров.

Пригадай «день-до-рани», данайців з дарами,

перекличку на марші – останній звіт чот...

Пригадай ті летючі палаючі Храми,

що на тризнах запалював замість свічок!

Пригадай ту Сестру Милосердя жадану –

на росі, на руці, в Милім Серцю Саду...

Пригадай, як ти мерз в тепло-сині Йордану!

Пригадай, як горів на хрещенськім льоду!

Пригадай барабанні мелодії – код війн,

«ямб» атаки, в якому – лише пів-стопи...

Наші спомини – камені льодовикові,

що на тверді вагітній стирчать, мов пупи.

В листопаді збереш – в квітні поле, як мінне!

Та не згадуй «конкретні» російські слова:

просто... просто – це Час Позбирати Каміння.

Позбирай, щоб косу не тупить у жнива.

 

 

КОЛИ  БОЮСЬ

 

Меч засичав в агонії, бо я стис,

руків’я в пальців кинувши петлю!

Коли боюсь боятися й боятись,

я саме так частенько і роблю.

Ніч настає тривоги і розплати...

І то – робота ліктю і плечу:

вчу лезо, не фальшивлячи, співати

і мудрості параболи учу!

Коли кривавим займищем горить вись,

і страх з небес, немов туман, спада,

вчу крицю роздратовану гордитись

тим, що вона по роду-племені – гурда *!

В Час Гайдука, Опричника і Ката,

коли гарчать розгнівані вітри,

вчу піхви меч додому не гукати,

закинувши їх аж в тартарари!

Та знов світає, і від того в’яне,

згасає те, чого чомусь боюсь.

І дякуючи Богу, покаянно

на хрест ефесу я просвітлено молюсь:

це щастя – знов таки не зрадить Світу,

не вбити, душу кинувши на кін,

і цілий день співати «Многі літа...»,

а не стогнати «Зі святими упокій...»

 

*гурда, демешка – зброя дамаської сталі (козацьке).