«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Здається, прийшов  Учитель.
Відмикаючи броньований вхід, Богумил вкотре потішився прихожою з новими шафами для одягу, для сорочок, для взуття, із псевдостаровинним між ними дзеркалом, в якому змигнув  кремезняк в шортах і охляло вільній картатій тенісці. Кажуть, бразильській.
- Радий бачити. Про «як справи» не питаю. Почнемо зі «що»?
- Що «що»?
- Наливати. Аби справи здиміли.
- Не поможе. Я приніс права. Поки для одного Олеся. Ви відмовляєтесь?
- Категорично. Інша річ – гелікоптер.
- Буде вам гелікоптер. І яхта. Я розповідав вам про одного бонзу? Багатій. Плюс влада. Не безпосередня, але то не для вашого розуму. Він сам собі влада.  Не дивіться так мудро.  Я був злим, але позавчора. Вчора пив. Нині ще не вирішив. Так от, –  Данило виступив з босоніжок і ступив в закріплені за ним шкіряні капці,  – цього бонзу турнули. З Міністрества закордонних справ…  Міністерства пхай носа… Не перепитуєте, куди пхати? Тоді  підемо далі…  але не посадили. Хоч, переконаний, було за що. Знову без коментарів? Робите успіхи.
- Можна уточнити критерій? Успіхи в порівнянні з чим?
Учитель і учень вже переступили поріг професорського кабінету. Стіл з комп’ютером, лежак, крісло, поки що порожні полиці, столик з телевізором, пізньорадянський програвач з радіо, постмодерний касетник з тумбою для платівок осяялися радістю бачити господаря і його поважного гостя. Але після схлипу дверей пригасли: вікно кабінету виходило на балкон, а балкон безнастроєво дрімав серед шепотів, скапів, повівів мжички. Данило сів у крісло і розвернувся до вікна спиною. Й одразу зірвався, на що господар заспокійливо мовив:
- Сиди. Виправляння помилок їх не усуває, а множить.
- Ого! Складно, але не ладно.
- Це я так – для розкачки. То що там бонза? Стривай – спершу критерій. Це ти, чи хтось?
- Ви. Неіронічний, іронічний, а тепер вже й викачаний в конкретиці. Можна на неї не зважати. Бонзу турнули, і  він згадав про мене. Я, до речі, ще й економіст. Теж не дивує? Даремно, я б міг на отій всій фігні пристойно наварити.
- А ти не наварив?
- Чого б то. Але фахово. Що ваше – ваше, що моє – то моє. Рекламацій не було?
- Мовчать. І це, до речі, тривожить.
  – Господар приклав до губ пальця, нагадуючи – нас чують. І продовжив:  – У нас у Космосі…
- Перепардонююсь. А тут що, не Космос?
Господар не сів, а впав задом на лежак; тіло, відчувалося, йому все ще подобалося. А може й приносило насолоду.
- Тут те, що ви називаєте оазою. Забагато органіки. Маловивченої. Ви ж не знаєте, про що думає пес, хробак, гусінь, тополя. І для чого вони є саме такими, а не інакшими. Я більше місяця від телевізора майже не відходив. Поки сон і шлунок не отваринили мене остаточно.