«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Тобто?
- Людина втекла з Космосу  завдяки тварності. Надто витратної для енергетики виключно свідомісної.  Кожна форма земного життя думає. Як, про що, нащо – телевізор не сказав. І я не вмію сказати. Бо переступив межу. Між всезагальністю і окремішністю. Все – то нічого. А щось – це щось. Ти, зрештою, про це здогадуєшся. І твоя цивілізація здогадується. Проте далі не йдете. Хоч вже літаєте, їздите. Кажеш, права вже тут. І що далі?
- Мені треба скочити до батьків. Там обидва мої дипломи. Буду міняти роботу. Бонза хоче власний кінозал. Має цілий поверх, дружина з донькою бідують в Англії, а він тут. Просить промити шлунок яхті.  Ми з хлопцями це провернемо.
- Якими хлопцями?
- Вашими.
- Тепер я – ого!..  Що ж – з богом. Це все?
- Початок. Мені потрібна машина. Дві доби, і наше вам здрастє. Ви – її власник. Значить, машина з вами.
- Зупинися…
Богумил схвилювався. До отерплості. Зведені уверх очі впали на Данила, який теж відчув під серцем генератор товариського щастя, що гнав хвилю за хвилею думки про літо, небо, поля і –  не варті уваги застороги. Одразу ж нагнані босяцьким:
- Не хочете… Як хочете. – Змовницьки кривлячись, Данило показав, що «поговоримо там», на вулиці, після чого безнадійно зітхнув: «Що ж, наливайте. Але так на Землі не роблять. Щоб замість вдячності – дулю».
Ще й як роблять. Правда, в господаревій дулі виколихувалося бренді. Яке теж розчарувало, бо Данило од огиди аж присів. Потім прислухався, протяв стіни радаром зіщуреного всерозуміння, яке покликало з горла посвіжіле: «Ще». 
Ще – то ще,  Космос не збідніє…
ХVІ 
Від себе не втечеш. Але сховатися можна. Кінозал – не забаганка: він збирався колись стати кінознавцем, кінокритиком, а може, й режисером. «Тіні забутих предків»  лоскотали серце світовим розголосом, до якого пристати міг будь хто з головою і залізною діловою хваткою. Навіть без грошей: у держави вони завше були і будуть. Та ще й такої дурної, як наш  комуносколок. Її обліпили ґедзні, а вона хоч би хвостом махнула – пийте. Спершу здалося – наїмося і займемося чимось перспективнішим, ніж злодійство. Не було з ким. Тих кілька моцаків, що сіли на метал і шахти, були далеко, а столиця – тільки чавкала. Гуртами, партіями, міністерствами. І – владою; вибори другого президента  Бориса до неї наблизили практично впритул. Аж до сейфів, валізок і навіть корзин з провінційними приношеннями. Ніким не перещитуваними, а лише спорожнюваними. Не часто, але крупно, він вихоплював звідти і мільйони свої. Не скажеш – кревні, але – без свідків, без спільників, а значить – без потенційного криміналу. Позатирав він і сліди корупційні: частина колег пішла уверх і про нього забула, частина поспивалася або й просто скурвилася.  А він з, кажуть, геніальним умінням давати лад паперам і мисленню найвищих установ, цілеспрямовано, як службовець, дрібнів.  Поки не побував, де кортіло, консулом і не повернувся до Києва. Мешканцем навіть не Царського села, а оболонцем. З уміло устаткованим мільярдом в Австрії.
Данило  нагадав йому  когось з хлопців-театралів. Сорочка і штани пожмакані, на ногах чортизна-що, а на морді – вічна весна. Йде, чомусь всміхається. Він пригальмував майже плече в плече, просигналив – ноль уваги. Просигналив іще. Згадавши – Данило. Батьків свояк. Ані вухом, ані зором.
- Даниле!.. Я тут… – Щоб хлоп зорієнтувався, Борис відхилив дверці фордівського броньовика і нагнувся, аби його впізнали. – Згадав? Лізь і будемо втікати. –  Машин за десять позаду згулькувала поліцейська мигалка. 
- Добрий день. – Данило не одразу помітив протягнуту йому руку, її потис і втупився у себе, де з кимось чи з чимось попрощався і аж тоді оглянув салон.
- Маєш час?
Гарно зарослим видом хлопця пробігла тінь. Так, ніби сам він відповіді не знав, а той, що знав, знову десь дременув.
- Добре, думай. А я хочу їсти. Не проти зайти до мене?
- А хто там, – Данило нагнувся до ніг, – є? 
- Нікого. Була б жінка – тебе їй не показував би. А доньці й поготів. Бачиш, яка культура. Це з поваги до тебе.  Поготів… Тим більше – калька. Забув, хто ти там за освітою?
 Калька пачкалася. Надто – чорна.  Ти нею не витирався?
Данило знерухомів, мацнув щоки, бороду, і нарешті прийшов до тями:
- Ні, не витирався. Я тримаю її в туалеті.
Про  свято.