«Лосева помста», повість

Проте на душі у нього справді ставало тривожно, коли мова заходила про Степана Ярмольченка. Цей рудобородий тракторист працював теж у лісництві. Трелював зрізані дерева на санітарних вирубках. Поводився грубувато і відлюдькувато. А все тому, що, нібито, він син якогось надзвичайно жорстокого гицля. Той нещадно нищив бездомних котів і собак у своєму містечку. Не раз брав з собою малого Степана на «операції». Одного дня він став свідком страшної загибелі батька – його безжально розтерзали бездомні собаки.

Але Антон у це не вірив, його більше бентежило те, що Ярмольченко нині, як мовиться, на близькій нозі з директором. Роздуми про те, що ж їх пов‘язувало, не давали спокою Антонові. Цей дивний «зв‘язок», мабуть, і дозволив списати на нещасний випадок задавлену торік Степановим тралом вагітну лосиху. Туману навів тракторист такого... Натомість всю вину на гальма звалив, ніби вони підвели. Антон від тієї «незаперечної істини», як запевняло начальство, почував себе справді ошуканим.

Особливо коли розповідали йому, як на руках у Ярмольченка помер старий Оксентійович. Серце у лісника й справді було недуже. Здавалося усе зрозумілим: «згоріла» людина на робочому місці. Буває так іноді. Проте одна деталь не давала спокою Стріленку – вірної двостволки лісника на місці тієї злощасної події не знайшли. Різне тоді балакали...

– Гаразд, Софіє, візьму я твого малого  до  лісу. Можливо, якесь звірятко знайдемо. Маєш у тому слушність...

Ніжний, зворушливий спогад ураз огорнув душу. Ось так, років двадцять тому, його, підлітка, батько пообіцяв повести до лісу. Не просто на знайомини, а на справжню дорослу роботу – перевірити лісний обхід. Пригадалося, як батько ввечері перед тим давав прості настанови:    

– Ліс над усе любить працьовитих, Антосю. Віддячує їм лагідністю та добром. Тож не ламай даремно дерев, не займай мурашників, пташиних гнізд, поводься обережно з вогнем у лісі...

Батько міг годинами говорити про ліс, його мешканців. А одного дня зовсім несподівано дав у руки хлопцеві рушницю і серйозно сказав:

– Підеш, Антоне, і...  застрелиш  кабана-підранка, десь тут, поблизу він блукає, браконьєри знову навідувалися, здається мені...

– Як це?!. – остовпів Антон. – Я... я ж ніколи не стріляв... у звірів.

– Треба, синку, – відповів на те заспокійливо батько, – це ж не просто вистрелити в кабана задля забаганки. Ти цим самим врятуєш його від страждань. Так, щиро зізнаюсь, інколи нам доводиться це робити...

Антон ніяк не міг оговтатися від тієї несподіваної пропозиції, проте взяв рушницю і пішов до лісу. Вештався там, мабуть, півдня, але застрелити підранка так і не зміг.

– Я так і знав, – скуйовдив рукою чуприну хлопцеві досвідчений єгер, – не ходити тобі в ліс з рушницею...

А потім тихіше, ніби комусь ще, а можливо, щоб і дружина почула, додав:

– Тепер я спокійний, браконьєром йому точно не бути...

Було б йому зараз шістдесят...  Міцним вдався, як дуб. Заплющить, бувало, Антон очі і бачить геть усе: йде батько поважно лісом, раптом нагинається і підбирає пташине гніздо під ліщиною. Воно – порожнє... Все одно прилаштує на гілку. Знав, вочевидь, що навесні вселиться туди співоча душа.

Саме на тій торованій стежині, під ліщиною, і підстерегла його, як і багатьох подібних йому, безжальна і хижа браконьєрська куля.

Хіба не виплакала з того часу очі мати. Спочатку за чоловіком, а потім і за сином, з тривогою чекаючи від нього листів з афганської війни...

Повернувшись з Афганістану з медаллю «За бойові заслуги» на грудях, Антон таки пішов батьковою стежиною. Мати вже й не відмовляла, хоча добре знала, що буде та стежка зовсім нелегкою. Насправді звивистою видалася вона. Ще й надто.

Закинула доля молодого лісника десь аж під Кавказ. Там і одружився. Уподобав карооку Світлану. Правда, грузином у неї був батько, а мама – українкою. Побралися тихенько, без зайвих традиційних пишнот. Час летів, мов у казці. Антон уже й грузинську опанував майже. Селезнем вився біля дружини. З дня на день мав з‘явитися на світ син – продовжувач роду Стріленків-Кіквідзе. Але не так усе сталося, як хотілося. Один-єдиний телефонний дзвінок колеги перевернув усе шкереберть.

***

...Пізно ввечері до квартири Стріленків раптом зателефонував Вахтанг Гонгідзе, помічник Антона.

– Гамарджоба, Антон! Збирайся негайно, я вистежив нарешті наш примарний «уазик».

Антону двічі повторювати не треба було. Полювали вони з Вахтангом на той злощасний «уазик» майже рік. Ні влітку, ні взимку спокою від нього не було. Браконьєрствували його власники, як кажуть, безбожно. Заподіють шкоди і зникнуть, наче «летючий голландець». Тільки сліди від коліс... 

Світлана ластівкою впала на груди Антонові: «Не пущу!» Ніби щось відчувала.

– Не бійся, я швидко, –  заспокоїв незвично скупо Антон і зник за дверима.

Була пекельна ніч. Над лісом висіло чорне шмаття хмар. Безперестану періщив настирливий дощ. Промокли, здавалося, аж до кісток. Раптом прямісінько в очі – сліпучий сніп фар. Так, це був він – «летючий голландець». Проте на вимогу зупинитися з кабіни авто пролунав постріл. Вахтанг устиг відскочити. «Уазик» стрімко летів на Стріленка і йому нічого не залишилося, як тільки натиснути на курок рушниці...

У багажнику «уазика» знайшли оленячу тушку, кілька підстрелених бобрів. Той, що був за кермом, директор місцевого виноробного заводу Бахтіяров, одержав легке поранення у плече. Останні, четверо, відбулися, як мовиться, легким переляком. Але всі вони наполягали на тому, що просто заблукали в лісі, а тушки оленя і бобрів знайшли, і що єгер... звихнувся.