«Лосева помста», повість

Кабан, агресивно випнувши гострі ікла, посунув на оленя. Той сердито копирснув ногою. З-під неї аж вистрелили грудочки землі. Сильні роги були готові до бою...

Та нападник вперто сунувся на оленя. Але за кілька метрів від страшних рогів він раптом, сердито рохнувши, розвернувся і потрюхикав до своїх. «Ось тобі й сміливець, – подумав Антон. – Можливо... Ах ти мій хитрун, ти нас вирахував!»

Рогатий тим часом підвів голову і глянув на вежу. У його розумних великих очах палахкотів гордовитий вогник переможця. Антон ляснув у долоні. Галявина стала враз порожньою.

Задоволений такою зустріччю, Антон неквапом спустився з вежі.

–  Спускайся, Сергію, теж! – гукнув хлопцеві.

Той, злетівши з вежі, накинувся на Антона:

– Ви бачили!..  Оце так! Шкода, що мами немає з нами... вона ж не повірить!

– Повірить. Що, Сергію, такого в телевізорі не показують?

– Ні.

– Отож і воно.

– Дядьку Антоне, а ви обіцяли розказати мені про те, звідки взялися ці паскудні браконьєри, які безжально вбивають звірів... 

– Гаразд, давай про мисливство. Але не треба плутати мисливство з браконьєрством. Сідай ближче, слухай і не перебивай.

Хлопець зручно вмостився на сходинці вежі, поряд з лісником, що той від несподіванки навіть обняв хлопця за плечі.

– Мільйон років до нашої ери... коли австралопітеки і мамонти...

– Дядьку Антоне, перестаньте! Ви ж обіцяли...

– Що, вже й пожартувати не можна! Справжній мисливець – це... Це тобі не просто ходити з рушницею і переслідувати днями звірину, це треба... словом, з цим треба народитися. Мисливство, можна сказати, найдавніше ремесло, бо наші пращури, саме полюючи, добували собі їжу, одяг, а вже потім, пізніше, це заняття набуло іншого змісту, полювання стало спортивним заняттям,  так би мовити, для розваги. «Що я плету? Треба щось прочитати про це мисливство, соромно геть перед хлопцем», – подумав Антон.

 – Полювання... вірніше, спілкування з природою під час мисливських гонів надихає на творчість... Слухай, Сергію, вам хіба в школі нічого не розказували про мисливство?

Сергій не встигнув відповісти. Антон приклав до його рота долоню. Десь попереду затріщало. Різкий запах диму тривожно залоскотав ніздрі: «Невже пожежа?..»

– Сергію, – стиснув руку хлопця Антон, –  ти зачекай тут хвилинку, а я зараз повернуся...

Лісник, залишивши хлопця за старими соснами, завернув у видолинок і побачив за кущами жасміну, біля чималого вогнища, чоловіка в камуфляжі. Поряд – заплічник, рушниця, порожня пляшка з-під «Оковитої».

– День добрий! – привітався Антон.

Чоловік схопився за рушницю правицею і різко підвівся.

– Добрий...

Антон впізнав Ярмольченка.

– Що це ти, Степане?.. Удень розвів вогнище...

– Відпочиваю, – процідив крізь зуби Ярмольченко. – Холоднувато сьогодні. Вирішив зігрітися...

– «Зігрітися», це добре... А рушниця?.. Не сезон же? – зеленкуваті свердлики вп’ялися в очі рудобородому.

– Я...  завжди з нею. До того ж вона без набоїв, – відповів чоловік, а потім іронічно додав. – А ти он навпаки – до лісу, як на прогулянку, ходиш, голіруч все... А раптом натрапиш на вовка, чим захищатимешся? Руками...

– Не натраплю! – відрізав Антон. – Є посвідка на зброю?..   

– Була десь... – почав виправдовуватися Степан, але побачивши, що Антон іде до заплічника, замовк і зібгався наче пружина.

Стріленко відчув, що Ярмольченко каламутить воду, і навмисно зачепив ногою за ремінець, переступаючи брезентовий заплічник. Той перевернувся і на траву викотилися консерви, коробка з набоями, мисливський ніж, жмуток дроту.

– Ого! Бачу, Степане, екіпіровка чудова... Вибач, дорогенький, але рушницю доведеться віддати, – спокійно витримав жорсткий погляд. – Потім у дільничного забереш. Може, відвикнеш без діла шастати лісом...

– Не багато береш на себе? – процідив крізь зуби Ярмольченко.

Поки він гарячкувато-сердито збирав начиння рюкзака, Антон вибрався на лосину стежку і попрямував до годівниці, де залишив Сергія. Раптом попереду, неподалік невеликого озерця в кущах щось затріщало. Антон насторожився: «Невже Ярмольченко випередив?.. Ні, мабуть, Сергій...»

– Сергію?.. – покликав стиха.

З кущів ніхто не відгукнувся. Тоді Антон розсунув обережно стебла рогозу – серед прим’ятої трави лежало руде лосеня. Воно конвульсивно тремтіло, витягнуті задні ніжки були передавлені сталевим дротом. «Ось воно що...», – майнуло в голові. Хотів повернутися у видолинок, але збагнув: Ярмольченка вже й слід простиг.

 – Не бійся, маленьке, – шепотів, знімаючи дротяну петлю.

А звірятко дивилося на нього мокрими очима і продовжувало тремтіти. Лісник підняв лосеня з купини і поніс його обіруч поперед себе.

 

 

 

***

Сергій зрадів безмежно, побачивши лісника із «знахідкою» на руках, а потім досить серйозно сказав:

 – Ви ж, дядьку Антоне, казали, що з лісу нічого додому не можна брати…

Та Антон, ніби відчував такий поворот подій, заспокоїв хлопця:

– Так, я й зараз це кажу… Підемо лосиху шукати. Знайдемо, повернемо їй малюка... а поки він буде з нами, загине ж без мами, маленький зовсім. Пригадуєш, Сергію, розмову про мисливство?

– Так, – відповів хлопець, – той рудобородий… браконьєр не дав завершити її.

– А звідки ти знаєш, що він браконьєр?

– Відчув... до того ж, я все бачив...

– Не гарно підглядати, хлопче.

– Я й не підглядав зовсім, просто був напоготові, ви ж... без рушниці...

– Цікаво, як же ти мене хотів рятувати?

– Молотком...