«Лосева помста», повість

– Молодець! Бойовий ти... Так от, сучасний мисливець насамперед має бути людиною, яка любить природу, через себе, ніби м‘ясорубка, пропускає все, що відбувається в ній. «Оце втяв, – зловив себе на думці Антон, – мабуть, треба якось простіше».

– Мисливцю, мабуть, важко відповісти, чому він ним став... я так думаю.  Я знав різних мисливців. Є просто любителі бродити з рушницею за плечем, а є й справжні... це як рибалка. У мисливців є навіть свій заступник – святий Михаїл, день якого ми відзначаємо... здається, двадцять першого листопада. Колись у цей день мисливці йшли до церкви і перед образами Михаїла ставили свічки... А ми з тобою не мисливці, ми – рятівники лосеняти. То ж треба знайти негайно його маму... Згоден?..

– Моя косуля була ще меншою, але ж не загинула, – наполягав Сергій. – Краще заберемо його з собою, і соска з пляшечкою ще залишилися в мене...

– Там буде видно... – відказав  загадково Стріленко. – От чому браконьєрами стають, я теж не знаю. Чи до цього спонукає здирництво за відстрілочні картки, чи дух наживи, чи час такий... Ти як думаєш, Сергію?..

Хлопець стенув плечима, а потім цілком по-дорослому відповів:

– Я думаю, що через поганство, якщо людина... паскудна, то вона й браконьєрствує. Візьміть нашого Ярмольченка... Все у нього, здається, є, і грошей вистачає, казала нам тітка Олена, то все – від його батька... А чим завинили нещасні  звірі перед ними?

– А ти, коли його кішку катував, не поганством займався? Чим вона зави-нила?..

– Ото ви й порівняли...

– А ситуація схожа, Сергію... Вона ж відповісти нічим не могла тобі. Я думаю, з цього все й починається... у майбутніх браконьєрів... Безкарність, здається, й породжує жорстокість. А Ярмольченку ми незабаром дамо відповідь…

–  Я ж вам обіцяв, що більше не буду, – нахнюпився Сергій.

– Добре, не сердься, – поклав руку на плече хлопцеві Антон. – Пішли вже додому, а то мамка твоя вже, напевне, там хвилюється.

– А лосеня?

– Поки що забираємо з собою, бо вечоріє вже.

– Ура! – закричав на весь ліс малий.

***

Кілька днів поспіль ходили Сергій з Антоном на те місце, де знайшли лосеня, але лосиху так і не побачили. Антон вже махнув рукою – загине, мовляв, лосеня. А Сергія ніби підмінили. Він забув і про комп‘ютер, і про телевізор. Власноруч обладнав невеличку стайню для лосеняти. Косив траву на підстилку. Поїв коров‘ячим молоком. А воно стало схожим на телятко, тільки цибате. 

Софія не знала, як і дякувати сусіду, – геть хлопець змінився. 

– Таки піде він до тебе в помічники, –  сказала якось жінка Антонові.

– Не дуже радій, Софіє, це пройде. Сучасна молодь не поспішає на зміну нам...  А він ще бавиться. Та й ліс не для кожного...

– Я не розумію тебе, Антоне?

– Потім поговоримо. Сходжу я, Софіє, до Макаровича, розпитаю про Ярмольченка. Щез він десь після нашої зустрічі. І за рушницею не приходив. Щось тут, здається мені, не так...

***

Спливали дні. Вже й медовий серпень прийшов. Берези встелили землю дрібною лускою і руденькими метеликами насіння. Рижик – так назвали лосеня – підростав, як на дріжджах. Антон із Сергієм все частіше брали його до лісу.

Звик Рижик до людей швидко. Бувало, вони заховаються, бавлячись, а лосеня постоїть, повертить головою і бреде не в ліс, а додому. Покличе Сергій – повертається. Товстими губами обмацує кишені – цукор шукає.  А вже як любив він, коли розчісували  невеличку клиновидну борідку, – замріяно мружив очі, і наскільки міг, випростував вже досить могутню шию.

А якось пізнім осіннім ранком Рижик сам пішов до лісу і не повернувся. Два дні ходив лісом Антон – марно. Лось мов крізь землю провалився. Не повернувся Рижик і навіть тоді, коли ліс і все довкола щедро засипало пухким снігом. Та й морози видалися нівроку. Аж шибки рипіли в оселях.

Прикро стало Антонові. Може, лось на браконьєрську кулю й справді натрапив. Браконьєрів у лісі останнім часом чимало розвелося. Ярмольченко теж уже довго не показувався серед людей.

Сіро-млява туга обвила Стріленкове серце. Але сумно й незатишно стало зовсім не від того, що працювати в лісі з кожним днем ставало все важче. Щось інше тривожило, не давало спокою. Можливо, очі Сергія, які ніби притухли після зникнення Рижика. Відчував лісник, що хлопця ця подія аж надто вразила.

Тож напередодні Нового року Антон швидко зібрався і пішов на пошуки Рижика. Сподівався сюрприз зробити хлопчині на свято. До пізнього вечера блукав засніженими нетрями, обходив усі галявини і довколишні примерзлі болота. Але невдача й цього разу спіткала лісника – лося ніде не було.

Вже виходячи з лісу, Стріленко побачив мотоцикл з коляскою. Підійшов до мотоцикліста і впізнав у ньому... Ярмольченка.

Запитав, що той везе, чи не потрібна допомога. Нічого не відповівши, тракторист несподівано підступно вдарив Антона по голові важким розсувним ключем. Лісник упав, як підкошений...

Убивця відвіз свою жертву за кілька кілометрів від селища і кинув у печеру, де колись глину видобували. Присипав закривавленого лісника снігом, а потім ретельно замаскував гіллям вхід до печери.

***

...Під вечір селище гуділо, як вулик. Софія теж не знаходила собі місця. Принишк і Сергій. Працівники міліції хоча й зафіксували факт зникнення Стріленка, але і знизували плечима, мовляв: «Як крізь землю провалився». Проте ліс усе ж прочесали, навіть з військовими. Та розшуки зниклого лісника нічого не дали. Тим часом справжній злочинець Ярмольченко, як ні в чому не бувало, продовжував працювати. Кілька разів він проїжджав повз ту печеру, де лежав Стріленко, і щоразу пильно вдивлявся: чи нема свіжих слідів довкола, чи не ходив тут хтось? Ні, здається, слідів ніяких, так усе й залишилось.