«Лосева помста», повість

Суд усе-таки відбувся. Проте його рішення, на подив усім, було таким же коротким і несподіваним, як і той постріл у пекельно-дощову ніч: «За перевищення службових повноважень...» Відтак довелося Антонові марно відсидіти два роки в тюрмі.

Закарбувався на все життя той судний день ще однією жахливою подією – Світлана, почувши вирок, знепритомніла. Прямісінько із зали суду її доправили в лікарню. Пологи розпочалися передчасно. Дитина, на жаль, народилася мертвою.

Видужавши, Світлана  чи то з нервами не вправилася, чи то не змогла пробачити саме Антонові того дня, зібрала власні речі й повернулася до своїх батьків.

Антон Стріленко, відсидівши свій термін, теж покинув ліс. Перейшов працювати експедитором бази райспоживспілки у сусідньому містечку.

***

Тепер Антон Стріленко знову працює в лісі. Правда, живе в чужій хаті. По сусідству з єгерською вдовою і її восьмилітнім бешкетником...

Спати не хотілося. Обережно, щоб не розбудити свою улюблену кицьку Нічку, відкинув ковдру, надів капці і вийшов на вулицю. Сріблястий місяць голубив верхівки сосон, блідим сяйвом укривав подвір’я і коштовним камінням розсипався під ногами. Вихоплював з пітьми  мовчазні дерева, вузеньку стежку в березнячок, де стрункі красуні жагуче вабили прохолодним глянцем білястої кори.

Антон ступив на м’який зелений килим і попрямував до берізок. «Чому тоді саме так сталося?..  –  вп‘ялася думка, навіяна, мабуть, тими берізками. – Невже мало було доказів? Тут, здається, те ж саме відбувається... Треба шукати іншу роботу... А хто ж ліс тоді оберігатиме від негідників?»

Так і зустрів Антон у невеселих роздумах світанок.

– Дядьку Антоне! – почулося десь за  хатою.

«Ти глянь, не проспав, – усміхнувся у вуса Антон. – Буде-таки лад з нього... Треба було раніше ним зайнятися...»

– Привіт, Сергію! Готовий до роботи? –  запитав діловито.

– Готовий. Тільки не розумію, дядьку Антоне, що то за робота у вас? Продовжуєте ходити в ліс без рушниці... Там же браконьєрів повнісінько... 

– Антоне, справді взяв би... Різні люди тиняються лісом, –  забідкалася й Софія, – і Ярмольченко... 

– Що «Ярмольченко»? Здається це все тобі, Софіє... Ні, не  треба, кажу... Зарікся я тоді, після суду, що не братиму ніколи до рук рушниці...

Ранковий ліс зустрів їх дзвінкоголосим щебетом. Йшли повільно, на повні груди вдихаючи цілюще повітря. Зірке око, слух Антона бачили й учували все навколо. Кожна істота, травинка, листочок – наче рідні. Стежка, смарагдові кульки роси. Квартальні стовпчики, дерева і квіти – все наповнювало довкілля дивною музикою. Хотілося заплющити очі і слухати її безперестану.

– Дядьку Антоне, а навіщо це ви дерев руками торкаєтесь? – запитав раптом  Сергій.

– Вітаюсь...

– Як це?..

– А ти не знав, що дерева живі... вони навіть розмовляти вміють.

– Як це?

– Що ти заладив... Щоб це зрозуміти, треба про ліс не тільки щось знати, але й любити його необхідно.

– То ви ж казали, що любити ліс замало...

–  Казав...  Вчись працювати і не задавай  дур...  –  осікся Антон, згадавши, що йому завжди батько казав: «Дурних запитань немає, є, синку, дурні відповіді». – Ось ми з тобою, здається, просто  ходимо  між  деревами, а роботу потрібну все ж таки виконуємо.

– Оце, ходячи?!.

– Зараз і руками попрацюєш, – зупинився Антон і зняв з плечей заплічник. – Бачиш  годівничку за молодими дубками?

– Ну...

– Що «ну»?

– Ну, бачу.

– Не «нукай», а бери ось молоток, цвяхи і залатай дірки в ній. Сіно зовсім не тримається. Жердини там, у траві, лежать. Чи, може, не вмієш молотком орудувати...  ти начебто все більше знаєшся на комп‘ютері й телевізорі...

–  Це вам мама вже наскаржилася... –  образився хлопець.

– Гаразд, Сергію! Це я так, пожартував... давай, працюй, хлопче! А я тим часом гляну, що у нас біля «трапезної» кабанців робиться.

– Замість того, щоб браконьєрів ловити, ми цвяхи б’ємо, – буркнув невдоволено хлопець. – Куди дінеться те сіно, і так поїдять...

Антон, удавши, що нічого не почув, сказав:

– Гаразд, Сергію, пішли зі мною краще до «трапезної». Тільки тихіше поводься, бо все цікаве зникне. А годівничку потім разом відремонтуємо.

– Що «цікаве зникне»?

– Я ж кажу тобі, тихіше! Сам зараз усе побачиш.

Незабаром лісник і хлопець зникли за деревами. Вони швидко добрели до старої мисливської вежі, що стояла на ще доволі міцних соснових палях біля тієї самої «трапезної». Розтрусили довкола картоплю, сіль і зерно та й заховалися на вежі. Сподівалися подивитися на «банкет» ікластих сікачів.

Чекали недовго. Проте на галявину замість очікуваних кабанів вилетів... красень-олень. Справжній велетень. Певно, вожак. Могутні сивуваті струмені гарячого повітря виривалися з широких ніздрів. Жваві, чорні, як вуглини, очі пильно вдивлялися у дерев’яну будочку, де причаїлися спостерігачі. Великі темно-коричневі вуха перебирали тишу. Раптом олень повернув голову до лісу і голосно затрубив.

На галявину неквапно вийшов гурт оленів. Тварини почали збирати зерно, картоплю, злизувати розсипану сіль, рибне борошно. Велет стояв осторонь, наче стеріг свою рідню.

Наступної миті із-за кущів вискочив чорний, зі світло-сірими латками на щетинистих боках, кабан. За ним трюхикало ще з десяток родичів різної масті й величини. Олені й не думали тікати, а тільки збилися тісніше. Лише вожак, гордовито закинувши могутню голову з важкими рогами, стояв посеред галявини.

– Бачиш, Сергію, дивина яка, –  прошепотів лісник.

– Яка... дивина?..

– Тихіше... Неспроста... зазвичай, скажу я тобі, олені взимку скидають роги, а цей, бач, з рогами...