«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Здається, що навіть повітря в квартирі настояне на жагучому ароматі любові й невгамовній пристрасті. Я впевнена, що кожного, хто переступав поріг цієї квартири, підкошували наповал флюїди сексуальної нетерплячки й жаги. Тут обвітрений вогнями боїв і замучений тривалим сексуальним утриманням в години бойового лихоліття генерал поспішав жити — з шашкою наголо.

   Ми — майбутнє української архітектури.

Тому я  й полюбляю подовгу вивчати особливості стилю цього будинку. В ньому мене цікавить кожна квартира, кожна кімната. А ще моя слабкість — запустіння, агонія, тобто старі, напівзруйновані, кинуті будинки. В Харкові таких руїн — скільки завгодно. Чи встигнути  обійти до п’ятого курсу?  В нетрях таких споруд я ладна блукати годинами, навіть тоді, коли на голову опадатимуть шматки штукатурки й капотітиме дощ, просочуючись крізь гнилу стелю. Я отримую незвичайну насолоду — доторкатись до стін спорожнілого, зруйнованого часом і людьми житла, кришити опалу штукатурку й передчувати таїну, яку береже в собі кожна піщинка.

Цікаво припустити: чого тільки піщинкам не довелось бачити, чути... І все це вмістилось, як в своєрідному комп’ютерному файлику, в маленькій піщинці штукатурки.

   За стіною сусідньої кімнати знову жалісливо заскрипів диван, терпляче витримуючи вагу двох тіл — легкої, пухнастої, мов пір’їнка, Леськи і драглистого, мов холодець, п’ятдесятирічного клієнта. Тяжко їй: сплачена двохгодинна такса. Невдовзі слід чекати, що цю какофонію доповнить Лесьчин голос. Взагалі мене дивує її ставлення до цього заняття.

— Не можу я мовчати, — якось чесно зізналась Леська після того, як сусіди одного разу зробили нам зауваження. — Це ж так природно.

— І  ти отак з усіма підряд?

—  Бо не люблю брехати. Життя, як вчив мій тато, потрібно вижимати, як лимон. В протилежному випадку — вижмуть тебе.

Напевно, вона права, хоча я ще мало тямлю в саме цьому житті. І сподіваюсь, що досвід в цій справі мені в майбутньому не знадобиться. Взагалі-то я завжди захоплювалась  архітектурою. Тому й вступила до того вузу, про який мріяла, а Леська — куди-небудь, аби тільки зі школи. Ми з нею — з родин хорошого статку. Проте десяти доларів (встановлений батьками прожитковий мінімум на один день) катастрофічно не вистачає. Таке життя не для нас. До того ж — ми не були до нього привчені. Ні, батьки не жмуться, а навмисно створюють аскезу, щоб, чого доброго, дівчинка не піддалась розтлінню. В чомусь вони й праві, але в планетарному масштабі — несправедливі.

   Зароблені у такий спосіб гроші  дозволяють нам, студентам, зводити рахунки з власними претензіями до життя. Хоча вони  не такі вже і високі. Але якщо порівняти їх з претензіями середньостатистичного студента, то наші — завищені. Перше: ми не можемо й не згодні мешкати в гуртожитку, на цій скотобазі, друге: регулярно користуватися громадським транспортом, особливо влітку.

— Метро — це бидловозка, як і весь міський транспорт, — вважає Леська.

— Іноді в ньому їздять хороші люди, — іронічно натякаю, що й ми колись були пасажирами підземки.

— Якщо вони й не бидло, то, втрапивши в метро, мають шанс ним стати.

— Але ж ми з тобою якось їздили в метро?

— Не кожному, хто спустився туди, вдається видряпатися на поверхню.

І нарешті, третя причина: нас не влаштовує дозоване надходження коштів від батьків, бо їх хронічно не вистачає. Повна чи часткова відсутність грошей обмежує абсолютну свободу людини. Ось саме такий погляд на студентське життя й поріднило нас.

Родичання відбулося не одразу, а десь наприкінці першого семестру, під час однієї з якихось занюханих гуртожитських вечірок. Одразу впала в око  людина, яка загинається під гнітом обставин, що аналогічні моїм. Я так зраділа, що ось, нарешті, серед кількох десятків одногрупників таки зустріла друга по нещастю. Підсіла до неї. Випили. Розговорились.