«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Нам приглянулася незвичайна надійність тайника. На нього ми  натрапили зовсім випадково.  Першого ж дня, як тільки перенесли свої пожитки до нового помешкання, то, як годиться, вчинили генеральне прибирання: Леська визбирувала з кожного квадратного сантиметра пил стареньким «Витязем», а я витирала пил в книжковій шафі, на полицях якої по-військовому вишикувалися повне зібрання творів Сталіна, Леніна та томи Радянської Енциклопедії. З того часу, як їх придбали, напевно, ніхто й ніколи жодного разу не брав до рук. Довелось ретельно витирати від пилу кожну книгу-цеглину. Муміфіковані таргани, личинки, всілякі жучки-павучки — сипались наче з родового склепу. Шостий том праць Йосифа Сталіна виявився підозріло легким, та я не придала цьому значення й полірувала вогким віхтиком палітурку книги. Фоліант гепнувся на підлогу і розгорнув віялом  сторінки загадкової форми...

— Ох і генерал! Ох і жеребець! — лише й мовила, як тільки здогадалася про істинне призначення шостого тому: в сторінках книги хтось майстерно вирізав схованку для пістолета. Далі — ще більші дива: восьмий, двадцять третій і вісімнадцятий томи мали такі ж схованки, тільки прямокутної форми. Напевно, для банкнот радянського зразку. Для доларів вони виявились тісними, як ми з Леською ні намагались їх прилаштувати. Тому винахід генерала нам довелось трошки підкорегувати.

— Твої восьмий і двадцять третій, решта два — мої, — розпорядилася Леська.

   Паскудна погода. З ранку, не вщухаючи, періщить дощ. В квартирі холодно, хоч собак ганяй. Опалення уже відімкнули, а весна в свої повноваження ще не вступила. Сиджу пеньком, тупо розглядаю малюнок пожовклих шпалер зразка середини 70-х минулого століття. Цікаво, хто їх клеїв? Кого наймав цей мілітаризований жеребець? Тут, куди ні поглянь, — все набагато старіше за мене. Тому іноді почуваю себе грибком, що виріс на запліснявілій стіні. Навіть ось ці  шпалери уже існували, коли мене не було на світі. Таке відчуття, що на мої крихітні тендітні плечі звалили сорок з лишком років чужого життя.

   Вчора телефонувала мама. Цікавилась, як готуюся до сесії. Вони з татом зав’язли з головою в своєму бізнесі: торують доріжки для туристів-співвітчизників. Справа рухається успішно.  А щоб переконатися, що їхні кошти на моє навчання — це не гроші на вітер, тато мріє, що після закінчення універу я спроектую будинок, де розташується їхня турагенція. «Невгамовні, мої найкращі в світі батьки!.. Нічого, — обіцяю собі, — я ще доведу своє право на місце під їхнім сонцем».

   В Леськи роман з патлатим скрипалем з обласної філармонії. Стасом звати, тридцять років від роду. В нього контракт з якимось оркестром в Німеччині: гроші не такі вже й великі, але жити «в нормі», як говорить Леська, можна. Вона залипає на чоловіків, старших за віком. З першого погляду непоганий хлопчик, нудьгу не навіває. Рідкісний екземпляр в наш час.

— В любощах мій музика нагадує мені персональний комп першого покоління. Зависає на кожному русі. Постійно на морозі, — Леська ледь не кожен вечір коментує свої стосунки з цим патлачем. — Ледь стримуюся, щоб не зареготати, коли він остобісілі освідчення в коханні  супроводжує незграбними рухами. Цирк!  Ти не уявляєш, як мене дратує це сюсюкання. Обожнюю справжніх мустангів: заскочив — і поїхали. Тільки пилюка з-під копит.

— Лесю, а може, це справжнє кохання?

— Я думала, що ти порозумнішала, — насторожено поглянула на мене Леська.

— Ну, для тебе кохання не існує, а для нього ти — все.

— Дійсно таки — все.

— Ти вже не віриш в кохання? — просто так продовжувала дражнити Леську.

— А навіщо вірити? Раз спробувала, що це таке, і досить. Кохання — це коли без ліжка. А вже коли пішли постільні опери — кохання помирає, вони його вбивають. А люди вважають, що сцени в ліжку тільки збагачують кохання. Чорта з два! В ліжку вони його розтоптують, як недопалок, паплюжать, нівечать.  Кохання — код вищого розуму, ми ще не здатні його розшифрувати, через те воно й має смердючий і брудний фінал. Це спочатку, коли тільки оченятами стріляють, то кохання, може, й існує, а потім…

Цей монолог — повна несподіванка. Зазвичай Леська белькоче, а не розмірковує. Сьогодні вона на висоті. Що з нею?

— А раптом твій “морозко” довідається, чим ти заповнюєш вільний від навчання час?