«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Але перш ніж ми почали запрошувати до себе чоловіків, було переглянуто десятки альтернативних варіантів. Ми  обійшли десятки усіляких контор, де пропонували хороший заробіток у вільний час. Все це — для лохів. Працюєш, як віл, а отримуєш — котячі сльози. Звичайно, можна було найнятися на базарі  й торгувати китайським збіжжям, але в свої вісімнадцять ми оцінили себе вище. Були й інші можливості, більш, я б сказала, інтелектуальні. Однак сорок доларів за годину нам з Леською ніхто і ніде не запропонував. Ми самі запропонували їх собі. «Люди не знають, що хочуть, доки їм цього не запропонують», — говорить наш викладач з економіки. Ми вчинили з точністю навпаки і  самі собі запропонували те, чого хотіли. Не оригінально, але головне — достойно оплачується.

А моральний бік цієї справи ще під знаком питання. Можна посперечатися, хто більше аморальний — вчитель, з мовчазливого дозволу якого держава «має» його за 100—150 доларів в місяць, чи ми зі своїми 40 доларами за годину. Хто з нас чинить по відношенню до себе більш аморально?

   Бісів диван! Передчуваю, що зараз він скрипне востаннє і вмовкне навіки.

Звукоізоляція зовсім нікуди не годиться. Вдень ще куди не йшло, а от ввечері, коли сусіди зверху-знизу-збоку вмощуються перед телевізором, існує ймовірність засвітитись. Поскаржиться хтось з мешканців господареві квартири, і за 24 години виставлять за поріг наші пожитки. Леська цим не переймається. Мовляв, не біда, за годину наймемо іншу квартиру. Проте я дорожу цим помешканням, бо будинок має добру душу. Легко, наче з людьми, сходжусь з будинками, квартирами. Зав’язується справжня дружба, і ми починаємо відчувати одне одного. Леська і мій бойфренд, з яким я зустрічалась ще на першому курсі, та, власне, усі, кому я розповідала про історію своїх стосунків зі спорудами, у відповідь тільки сміялись: «Знаємо, таке трапляється, коли накуришся травки, або коліс обжерешся. А  може, це сублімація? Га!»  Я не сперечаюся, бо помічаю, як  з часом моє товаришування з будинком а чи то квартирою міцнішає. Шкода, що ніхто не хоче цього зрозуміти.

Взагалі наше житло досить таки зручно розташовано: за два кроки — універ, поряд — пристойні нічні клуби, а ще — багато старих будинків-розвалюх, в нетрях  яких я пропадаю годинами.

   Харків — дивне місто. Його центр схожий на історичну околицю величезного мегаполісу: поряд зі зруйнованим будинком середини ХІХ століття наввипередки ростуть до неба  кілька сучасних хмарочосів з бізнес-центрами, бутіками, офісами, ресторанами, соляріями. А поруч чи напроти — на тротуар виливають помийні відра мешканці одноповерхового Харкова.

В квартирі на дві кімнати, не рахуючи кухні, всього три вікна. З вікна тієї кімнати, де ми зустрічаємо клієнтів, — чудовий вид на вулицю Сумську, своєрідний харківський Арбат. Хоча спільного в неї з Арбатом рівно стільки, скільки у Жмеринки з Лас-Вегасом. Четвертий поверх: вся вулиця як на долоні. Частенько ми з Леською сідаємо на підвіконня, щоб посмакувати кавою й випалити по сигареті. Головна артерія міста — під ногами, то ж маємо достатньо тем для обговорення. Перші півтора-два роки це підвіконня (на ньому лежати можна) було справжнім місточком, що з’єднував нас з міським життям.

Тепер вже й не пригадаю, коли для мене квартира розділилася на дві полярні зони. І сталося це через вікна.

Зараз спробую пояснити.

Одного разу з вікна спальної кімнати я помітила в самому куточку подвір’я малесенький облізлий особнячок — ледь помітний слід ХІХ століття. Власне, він і привернув мою увагу своїм жалюгідним виглядом: кинутий, замучений часом і невдячними мешканцями, як заплакана дитина, він стояв, притулившись до стіни пятиповерхівки зразку 1949 року й потихеньку, руйнуючись, вмирав. Так і хотілося підійти й витерти у нього під носом, струсити пісок з колін, поправити шапочку, пригостити цукеркою, розвеселити якоюсь небилицею. Чому раніше на нього не звертала уваги?

Леська, сидячи на підвіконні,  полюбляла вивчати строкатий натовп, кавалькаду іномарок. Зазвичай все це супроводжуючи коментарями: «Ну ти тільки поглянь, — говорила, не відриваючись від вікна, — кугутка, ну справжня ж кугутка, а якого хлопця підчепила!» І т. д., і т. п. Мені ці картинки з натури з часом набридли.  Скільки можна витріщатися на одне й те ж?! Спливали дні, місяці, а натовп залишався натовпом, змінювався тільки його одяг. І  нічого більше не відбувалось.