«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

Зрештою напівзруйнований будинок став моїм другом. І коли б не екскурсія (примусово організована куратором групи) до харківського історичного музею, можливо, я і забула б про розмитий слід архітектури ХІХ століття в самому центрі міста. Під час тієї екскурсії я звернула увагу на однин з масштабних фотознімків, якими прикрашають стіни коридорів між залами музею. Придивившись, розпізнала у всій своїй красі і величі нині зачуханий особнячок на нашому подвір’ї. З того часу цей будиночок став поступово займати все більше і більше місця в моєму житті.

Ним  можна милуватись ось зараз, 20 квітня 2002 року, й водночас бачити його на зламі ХІХ—ХХ століть, таким, яким увіковічив його фотограф на світлині, що в історичному музеї. Легко, увімкнувши уяву, домальовувала втрачені форми, і  особняк охоче довіряв мені подібні екскурси. З того часу вікно, що виходило на Сумську, втратило для мене колишню принадливість.

За стіною запала тиша. Я насторожилась: занадто тривала пауза.

— За такі гроші вже б давно придбали собі похідну розкладачку, — порушив тишу чоловічий голос.

— Невже ви не знаходите в цьому особливий шарм? —важко дихаючи, виправдовувалась Леська.

Скрипнув паркет. Почали збиратись.

Я запалила цигарку і підійшла до вікна, щоб повтішатися особнячком. Мовчки дивимось один на одного: я з вікна, а він — з темного закутку подвір’я. Ось таке  мовчання змістовніше за всі в світі промови філософів. Поява напівзруйнованої будівлі врятувала мене від смертельної депресії. На перший погляд нічого особливого: триповерхова споруда у формі літери «К». Ще на початку нашого знайомства я звернула увагу — чогось в ньому не вистачає. І не помилилась. Частину будинку, як виявилось, зруйнували. Спершу він мав форму літери «Ж». Правда ж, цікаво?

Нині там ніхто не мешкає. Абсолютна пустка. Наш викладач з історії архітектури розповідав, що ім’я автора цього творіння не збереглось в архівних документах. Колись, за його словами, це був шедевр. Та харків’янам наплювати на вцілілі руїни справжньої краси, а щоб вони не мозолили очі — поспіхом стирають з землі. Здається, цієї весни його знесуть. Шкода. Уже завезли декілька причепів піску, вивантажили імпортну цеглу, навколо готують територію до новобудови. Подарунок невідомого генія перестав бути прикрасою маленького подвір’ячка великого міста. Нікого він уже не хвилює, не зворушує. Людей більше турбує, чи не давлять нові туфлі, чи добре «сидить» новенький костюмчик, чи є що морозити холодильнику...

— В тобі прокинулась громадянська совість. Збільш кількість клієнтів, й подальша доля цієї халупи перестане тебе турбувати, — розмірковує Леська у відповідь на мої монологи, коли ми вранці розгулюємо з кавою по квартирі. Вірніше, це вона вештається туди-сюди, а я кутаюсь в халат і спостерігаю за останніми днями життя мого особнячка, підживлюючи потік думок маленькими ковточками міцної, якісної кави.

— Заведи собі, в решті решт, якого-небудь прищавого хлопчика з першого курсу. Нехай він тобі вірші почитає, — цим Леська полюбляє мені дошкуляти, коли я надовго затримуюся біля вікна.

   Цей будиночок — мій мовчазний друг — позбавив спокою. Кожного разу, як тільки випадає нагода зупинити на ньому погляд, мимохідь починаю домальовувати йому втрачені форми, що збереглися на музейному фото. І ось вчора, нарешті, я його добудувала. Відтепер він у моїй уяві точнісінько такий, як за кращих часів свого існування. І тепер міркую, щоб прилаштувати, прибудувати, одним словом — примазатись до автора. Надокучливе бажання мене вперто переслідує. Шкода, що немає фото інтер’єру. Який же він зсередини? Можливо, там би мені знайшлося місце для творчості. А на фасаді — все на місці, ні дати, ні взяти — творив геній. Я так гадаю, що невідомий архітектор творив в полоні почуттів до юної особи. Їх стосунки незабаром повинні були завершитись заручинами, а може, й гучним весіллям. Чекати лишалось недовго, нетерпіння охоплювало його пекельним полум’ям. Все його тодішнє життя — це суцільні марева сценами завтрашнього щастя. Жалюгідний проміжок часу і простору до щастя фантастично трансформувався в безкінечність. Погасити полум’я фантазій та безкінечної уяви, вбити в собі неймовірну нудьгу — з усім цим могла справитись тільки творчість: безжалісна, виснажлива робота над проектом будинку, в якому незабаром і назавжди пропишеться їхнє щастя одразу ж першої ночі після вінчання. Сублімував, бідненький, прокоментувала б Леська.

   Першопричина всього — жінка: або її не вистачає, або ж вона осточортіла. В інших ситуаціях, а їх лишається вже не так і багато, від нас користі ніякої. Але ми, дурненькі, біжимо, аж шкопиртаємо, до іншої мети і тільки глибоко десь в душі самі собі зізнаємось в облудності власного наміру.