«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

    Цікаво, коли ж я останнього разу зазирав до поштової скриньки? Ні, не просто так, щоб дістати звідти рекламне сміття, що накопичилось за тривалий час, а з надією в серці? Давно забуте, бентежне почуття очікування, коли  поштова скринька — рятувальний жилет у вирі сірих і одноманітних буднів.

   Сам винен, адже вже стільки років поступово викреслював з блокнотів поштові індекси, номера телефонів — завчасно турбувався про надійну порожнечу поштової скриньки. І ось тепер виникла необхідність, щоб в кожному  поверненні додому існували очікування й обов’язок — дістати з поштової скриньки газету. Листів не чекаю. Епістолярщина вже не віддає колишнім теплом. Залишилось переосмислення. І щоб в холодній порожнечі не так допікали протяги, можливо, буде достатньо всього лиш однієї щоденної газетки. Не суттєво, якої саме, хоч про проблеми тваринництва.

  На першому поверсі зазираю до  темної, запиленої скриньки надій і сподівань. На дні, серед рекламних папірців, мені попадається листівка з районного відділу ДАІ. На штемпелі — дата двомісячної давнини.

«Перереєстрація номерів авто». І такі клопоти бувають у людей.

Маю дві інтернетівські і одну металеву скриньки, кілька телефонних номерів, скайп, аську — і всі ці рятувальні жилети від самотності суцільна ілюзія порятунку.

                                               * * *

— Ти можеш вийти до метро на пару хвилин? — в мобілці звучать чіткі, рубані слова чекіста-Журука.

— Звичайно.

— Я тут неподалік біля виходу, який ближче до вашого метеоцентру. Запам’ятай номер мого авто, або  орієнтуйся на місці — «Шкода» попелистого кольору.

— Не хвилюйся, за хвилину побачимось.

   В салоні Журукової «Шкоди» було затишніше, ніж в моїй квартирі. Працював кондиціонер, змішуючи зі свіжою прохолодою шлейф дорогої туалетної води. Старанно виголений, зі смаком підібрана краватка — Журук мав вигляд середньостатистичного ідеалу нашого часу. На панелі приладів — суперлегкі «Мальборо».

— Що нового? — почав розмову, як тільки я зручніше вмостився на сидінні. — Як облаштувався на новій квартирі? Знайшов гроші?

— Я не належу до тих небагатьох щасливчиків, які знаходять гроші. На жаль, я їх заробляю. Зрештою, я виплутався з ситуації, бо  на стоянці під відкритим небом стоїть напівгнилий «Фіат».

— Батьки б під танк лягли.

— Мої? Хіба що з того світу повернуться.

— Це я так, приміряю обставини на себе. Тримайся. Допоможемо. Час не тільки лікує, а й вирощує гроші. Я, власне, ось в якій справі до тебе, Вадиме. Мене переводять на інше місце роботи. Це тяганина на місяць, не менше. Світить місце в посольстві в одній із країн на Близькому Сході.

— Ви з Флізовим наввипередки?

— У кожного своя борозна.

— Так ти  попрощатись?

— Майже. В мене є прохання до тебе. Поясни хлопцям, щоб ніхто з вас ні мені, ні моїм батькам певний час не телефонували.

— Ми померли?

— Тимчасово. Як тільки на новому місці справи залагодяться — вийду на зв’язок. Не маленький, сам все розумієш. А ще оця пригода з Флізовим…

— Не переживай, — криво посміхаюсь, протягаючи йому руку. — І пам’ятай, танки болота не бояться. Кріпися, друже!