«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Х
Вітерець, що схитував краї  надтерасного тенту, не втрачав на силі і над столами з гамірним пляжним людом. Може, саме цей  невичахний гамір надавав  скрикам чайок застережного якогось відтінку. Чи й тону. 
Борис Васильович  цілувавася з вітром, а коли розплющував очі – дякував дневі і чайкам за те, що вони є. З цим раняче незграбним дівчам, яке, втім, вичистило свої і одну Данилову тарілки першою. А шампанське з обідом не поєднало. Спарують з любощами. Дивовижної краси дитина. Народжена серед нестатків. Нащо?
Нащо народжена чи є? То різні запитання. До різних нас. Данило її любить як любить. Вона відповідає тим самим. А оті її абияк укоськані груди, балетна талія і небалетна сідничка вартують поклоніння. Як храм живого Бога. На ймення Біль. Так. Саме Біль. Он і чайка це потверджує. І хвильна прохолода. Поки був при владі… привладній славі…  неміряно великих  дурних грошах, жив на широку ногу. Без цього всього – на широку душу. Не живу, а мучуся. В отакі от хвилини… 
Пити кидаю. У когось з росіян є оповідка «Випрямила». Картина – людину. Мене випрямляй, не випрямляй, – буду коцюрбитися. Нічого особливо злочинного не робив, а життя проциндрив. На дурне.
Мав би зараз бути просто викладачем.  На факультеті… Зупинимося на журналістиці. Бо якби ліпився до літератури, забагато брехав би. Як людина малоталановита. Але розумна. Ніхто не чує, тому й не стану прибіднюватися. І от що виявилося… Чи виявляється –  зла не існує. Ми його придумали для зручності. Або для в’ючності. Щоб перекладати на нього вантажі, які перти треба самим…
 Важко сказати, хто саме і коли саме щепив життю геном любленої всіма системності. Система мала – муляє, система велика – нищить. Усе живе. Земля – то не села, не міста, не держави, а розчавленості. Та ще  й як підло – твої кишки намотані на комусь, хтось порваний і пожмаканий – бовтається на тобі. Спробуєш вирватися – корчиться інший. А ти – замість когось. Кругова порука – то всього лиш відмазка. Але вона справді існує. Як закон. Один, другий, сотий. 
Соціальний гуртожиток – ще одна удавка. Можна і навіть треба її вважати корисною. Після того, як тебе розчленували і все життя зрощують. Чортизна з чим і ким.  
Якою є правда і справедливість у бойні? Тільки корисливою.  Двері у двері з цвинтаром. А в процесі – краще не називати. Організація життя як м’ясорубки, як людожерства усуває з порядку денного саме життя. Як бодай ілюзію щоосібного перепочинку.
- Даниле, ти куди?
- Пробачте, але отой он пан… Богумиле Самійловичу!!! Мала, я помиляюся чи не помиляюся. Це хіба не наш професор? Олесь!
Чоловічий гурт непевної вирядженості  і  ще більш непевної ходи вкляк і на диво злагоджено оглянув довколишній простір. Ковзнувши поглядом по терасних столиках як зайвині.
- Я тут! Пробачте, це нам нічим не загрожує. Тобто вони не їдять.
-  А якби їли?
- Я б не гукав. Богумиле Самійловичу!
Перше міжгалактичне впізнавання на людях, а з тим і прийняття  прибульців у юрмисько землян хідник збаламутило. Данило кинувся ситуацію виправляти, відбиваючись від думки, що ці четверо чоловіків справді не чоловіки. А хто?
- Богумиле Самійловичу – це я. Данило. Перед вами.
Вже не андроїд, але ще не киянин, глянув перед собою не очима, а суцільною розгубою. На денці якої став збільшуватися позадосвідний… електрик.
- Данило?  А ми прогулюємося.
- Бачу, що прогулюєтеся. Тільки не ходіть шеренгою. Якщо хочете, я через півгодини візьму вас на себе.
- Як то? Не треба, я зрозумів. А де ж ми сядемо?
- Хлопці, ви ж питущі. Замовте пляшку вина, і вас посадять. Якщо грошей нема, я дам.