«П’ять життiв, прозоскайп», роман

 Ну й ще – що таке щастя? Частотність вживання цього слова зашкалює. 
Богумил звівся з крісла і з жалем глянув на поблискуючий завіконною ілюмінацією диван. Прийняти його він, звісно, прийме, але, здається, не всього: тіло теперішнє і вдаване істотно різняться. І довжиною, і габаритністю. Ростемо. Що не кажи –  з наслідками. Хочеться вийти не лише на балкон, а й у двір. Життя  розпружується. Здається, учора він порівняв себе з ніколи не баченим курчам. Він взагалі мало що бачив. Крім двору і житла Данила. За тутешніми мірками, майже місяць воловодиться з темпами схрещення свідомості з цими ось руками, ногами, автономно працюючим мозком. Не зовсім автономно, але й не бездумно. Знання абсолютні і знання відносні різняться доволі істотно. Я не знаю Києва так, як знаю Усесвіт, але з Києвом буду знати набагато більше. Підозрюю, що такі інтелектуальні відстійники, як карликова наша планета, існують лише для заспокоєння. Мовляв, ось які ми мудрі. Хто ми – невідомо. Статика не мертва, але й не розвиткова. Що потрібно більше, що менше – хай думають. 
- Штовхай двері, я про них забув. Серед ночі закортіло до зір. Але стримався.
Данило слухав, що йому кажуть, і чи не вперше повірив в усі оці казочки про телепортацію, безтілесність. Кожен з нас заганяє себе, куди захоче. Уявою, системою вправ. Але щоб отак от преобразитися. Дядечко, що зробив його чи й не остовпленим, залишався, безсумнівно, пофесором. Проте яким? Майже його рівнею. Очі блищать, зуби (глядячи на них в дзеркалі, Богумил подумав: «Це вже, хлопці, перебор») теж сяють на кіловат шістдесят, ані сліда животика. Хоч живіт є. Гахни по ньому – задзвенть…
- Проходь, сідай. Чи зразу на кухню?
- Навіть не знаю. Скільки вам років?
- За паспортом п’ятдесят три. А пив би, як ти, мав би всі сто.
- Хіба я п’ю. То ваші хопці дудлять. Вчора сиділи в мене. Нащо ви їм дозволяєте?
- Пити? Я ж їм. Чи буду їсти. А в них тільки пальне. Кінчай сумніватися. Ходімо до столу. Тобі  каву, чи й ще щось?
- Смоли.
- Десь щось читав… Про пекло… Кажеш – смоли?
Гість з господарем стали по обидва боки скляного прямокутника з розсипом під верхньою його частиною малих і великих тарілок з фруктами, підносами із срібним і золотавим столовим роздрібом. Виймаючи з холодильника тарелі з нарізкою, Богумил продовжив:
- Я оце не міг зрозуміти, чому саме смоли… Нарешті дійшло. Все життя ваш брат сам себе муміював. Дружини противилися, а козаки… Що за козаки – не підкажеш?
- Те саме, що я.
- Ти певен?
- Абсолютно.
- Гаразд, повірю. А чорти хто такі?
- Браковане кодло. То кажете… Мені сподобалося. Муміювання. Виявляється, ви не безнадійний.
- Дурень, чи козак?
- А ви бачите між ними різницю? Я – ні. Козацька держава… А де та держава?
Богумил промовчав, налив Данилові гранчак віскі, собі – червоного вина, сів, оглянув кухню і чи й не схвильовано мовив:
- З новосіллям! Моїм і твоїм.
- Трохи забагато. Не питва – змісту. Я до вас вже звик. З новосіллям!
Років через сто в аналах Космосу потрактування цього сніданку устаткується як Перша угода про наміри. Життя й Розуму. 
Які саме, поки що не оприлюднено.