«П’ять життiв, прозоскайп», роман

ІХ
Літо не потребує трат. Якщо сама їх не шукаєш. Ліза це визнавала, але Ліза минулорічна. Цього року що не день – удар по кишені. Як завжди, порожній, з цим нічого не поробиш, але злити злить. Навіть на пляжі треба якщо не бути, то виглядати готовою до забаганок. Яких – байдуже, але кожен, хто на тебе гляне, повинен знати: «Не лізь! В неї все є!» І це при тому, що немає нічого. Крім тіла, яке вже не сховаєш. 
Данило пляжем гордує. Про людське око. А насправді дратується. Мною. Не так лежу, не так перевертаюся. Мене б сюди нагаєм не загнали.  Потвора на потворі. Але в мами якась мігрень. Не переносить ні мене, ні тата. Після школи піду працювати. Маю тілько двоє трусів. Джінси малі, купальник потріскує.
- Біля вас можна?
- Якщо дуже треба.
- Дуже.
Дядечко в бейсболці і джинсах до колін кинув на пісок шкараднющу шкіряну торбу, впав біля неї і… заснув. З хропом. 
Клас! А смердить!!! Зараз розберуся, чим… Я такого й не пила.  Здається, ромом. Батько колись розлив. Вже взявся за розум. А я за що?
Ліза забула про пляж, про рідних і задивилася в  небо. Її ноги при цьому пошукали в піску опертя і не зовсім гарно розчахнулися.
- Ти хто?
Дівчина злякано стулила коліна і наштовхнулася на дядька. Поглядом, хоч здалося – всією головою.
- Ніхто. А вам що до того?
Дядечко оглянув зачумлено пляж, сусідку, знайшов очима сумку і впав назад на пісок.  І по якомусь часі поспитав:
- Де я?
- На Оболоні.
- Якого чорта?!! Лежи…
Око, що дивилося на Лізу зі  сторчкуватої золотої оправи, посовгалося і кудись втекло. Потім вернулося і підсвітилося імплантами.
- Я сам підійшов?
- Ні – чорти принесли.
- Щось коло того.  Згадав – наглянув тебе з набережної. Таке добро без нікого.  Будемо друзями. Мене звати Борисом. Борис Васильович. Втік від друзів. До тебе. Маєш якийсь радар.
Наглянувши, куди дядько подивився, Ліза сіла. А дядько підсунув до голови сумку, заліз в неї і протягнув дівчині шоколадку.
- На. Не злися. Кажемо стільки дурниць, а на правду не маємо часу. Хіба коли напиваємося. Коли хтось запитає, з ким розмовляла, кажи  – зі злочинцем. Тобі ж вісімнадцяти нема?
- Нема.
- Виходить, справді злочинець… Для розумної ти занадто гарна. Але чого не буває. Вже з атестатом?
- Ще ні.
- Навіть так. То часом не до тебе?
Вони обоє задивилися на Данила, що йшов до них навпростець, йшов рішуче і… щокроку повільніше.
- Сідай і остигни. –  Дядечко вдарив рукою поруч з собою. – Я Борис. А ти?
- Данило.