«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Гарну маєш замороку. Навіть я витверезів.  Потерпіть мене трохи… Виходить, Оболонь?.. Хлопці вивантажили і взялися за пиво. Уявляю, що я їм наговорив. Маю дурну звичку сваритися.  
- Я теж.
- Не заводься. Ти ніхто. Не тому, що ніхто, а тому, що я хтось. Якщо в сумці є штани… Є. І в штанах  гроші. Тоже є. Хвилинку – телефон? Поклали.  Моя хата он, –  дядечко показав убік Московського моста,  –  там. Значить, догуляємо тут.
- Малій треба бути вдома. Батько –  мент.
- То його клопіт. – Підпилий загульщик струсив з себе чи то сон, чи миттєву задуму і  протягнув Данилові сумку. – Забери її в мене. Зранку не можу спекатися. Не хочу на дачу. 
- А додому?
- Так само не хочу.
- А жити? 
- Як коли. Часом не вчитель?
- А чому ви питаєте?
- Всі перші любові – до  вчителя. Не таїтеся – значить ні.
Не шукаючи сходів, вони видерлися наверх і почули:
- Борисе! – Розштовхуючи дефілянтів, до них визміївся білоголовий красень. – Де ти ходиш?
- Не всім же літати. Чи таким, як ви, без цього не можна?
- Яким таким? – Підстаркуватий франт глипнув на Лізу, на Данила, потім знову на Лізу. – Прощайся і гайда. Чи це твоя онука?
- Правнучка. Ми сідаємо отут.
Стіл, на який було тицьнуто, мав раз, два, три… вісім місць. Данило аж зіщулився, уявивши, зі скількома людьми доведеться про щось балакати. Замість…
- Там же все замовлено.
- Згодуйте голубам. Це мій племінник. А це – його дама. Навіть наречена. Нарѐчена, забув…
- Лізою.
- Он як. Ловиш на ходу… Дмитре, пішов, звідки прийшов. Дайте мені спокій!
Сказано це було може з випадковим, а може й ні – надривом. Білочубий спорожнювач чужих кишень слухняно зник. Зате виник офіціант, якому було наказано:
- Я не був тут сто років. І не буду ще сто. Мені ром, авокадо, п’ять устриць, лимон, два соки, їм – цитьте! – Кавказ… Перше на вибір… По два шашлики. Два! Кожен окремо. Зелень. Цій красуні… Подивися на неї. Де ти таку бачив? Я ніде… шампанське. Її володареві… Ще молодий і вже обачний: не послав старого в старість… Віскі.  Пляшку. Що не доп’є – забере. Працюй.
- Для чого це все?
- Або я знаю. Здалося – свої люди. З усім і без всього. Я про себе вже казав – Борис. А ти?  
- Так скоро забули? Данило.
- Давно не чув… Мав би такого сина – сіли б на човна. Сам – ні випити, ні заснути. Вибрав за сторожа твою красуню. Коли звалило. Скільки я спав?
- Хвилин двадцять.
- Так мало. Не чого-небудь – щастя. Поруч з бідою. Тобі не зрозуміти. Ти його любиш?
Ліза саме дораховувала приблизну вартість замовленого. Як Данило часом каже – на призір. Їй хватило б на цілий рік. Ну не на рік…
- Лізо! Подивися на мене. Рахуй не гроші, а людей. Раз, два, три… шість… На ціле життя це вже досить. Може бути й більше. Але не набагато більше.