«П’ять життiв, прозоскайп», роман

  ІІ

Хоч бери і йди назад на лавку. Дні перепочинку від заробітчанства не слід плутати з днями святковими. Як і життя приватне – з  уседержавним кишлом, де крику більше, ніж праці. Як у тої сойки… 
Повна голова сміття. Ліза знову гульнула.  Коли це почалося – темний ліс. Точно  –  не зі статевого дозрівання. Але й не без нього. Але чому саме вона, а не вся школа мститься природі природним? Не вдовольняється, а чинить те, що чинити не слід. Я ж бачу, якою вона стає зі мною. Непритомніє, але від ненависті. До того, що робить. Назву подібній поведінці, напевне, придумали. Я її не знаю. Не знаю і того себе, що на Лізі казиться. Бо є й інший. Який про Лізу не згадує, коли його виполоскують, витирають, напахчують, цілують. Коли без жодного вульгарного руху чи слова переходять зі стану у стан, щоб на самому вершечку насолоди всього лиш здригнути і впасти лицем на подушку. Аби мене не бачити…
У Києві на нього ніхто не чекав. Саме на мене… Я ні на що не сподіваюся, нічого не вимагаю. Просто мощуся. Зараз –  у цьому підвалі. Через пару років кожен, хто до мене звернеться, буде мати спокій з усіма електронними прибамбасами. Я в цій справі бог. Мене вже передоплачують, переманюють. Потерплю. І рано чи пізно проблему сім’ї й житла вирішу. Для чого – не знаю…
- Можна до вас?
- Залежно, кому.  – Данило зняв зі стола і поставив біля ніг недопиту пляшку і там саме примостив порожні і чистий бокали – склянок він не визнавав. – То де ви там?
- Я тут.
Чоловік, що стояв перед ним, змусив здригнути і забути про зв’язки очей зі слухом.  Коли гість спустився по сходах, відчинив і зачинив нижні двері і перетяв відстань до столу,  сенсорика не зауважила. Але перетяв. Той самий хлоп, що пив каву. Подумалося – піднебесну. І ще щось ворухнулося, щоб стати думкою, але рештки глузду зачистив голос прибульця:
- Заздрю вашій множинності. Ви тут і ви там?..
- Де там?
- Я щойно вітався… Хіба не з вами? Біля входу… Гаразд, спишемо на галюцинації. Таке трапляється. Бачиш, що хочеш бачити. Я зауважив, що на лавці ви засиджуєтеся лише при повному місяці. І повному сп’янінні. З вашого дозволу я присяду.
Усмішка, в якій Данило себе вловив і, що найдивніше, визнав,  не була образливою.
- Щось скажіть. Щоб я не йшов наверх і не приводив вашого двійника для ідентифікації. Вас зовуть Данило. Чи його?
- Мене.
- Вже легше.
Прибулець незнамо як склався, торкнувся тілом табуретки і запромінився добротою.
- У вас витончений смак. Я про цей єгипетський раритет. Вага трохи менша, але 
форма та сама.
- А звідки ви знаєте про вагу?
- Цікаве запитання. Так, здається, себе мітять ваші інтелектуали.
- А ваші?
Чоловік збрижжив чоло, обмацав скроні, ніби клеєну бороду і розпружився. На його спресоване обличчя повернулася лагідність:
- У вас щось термінове? Що хочете знати одразу все.
- Я вже знаю. Турнули на пенсію і шукаєте нових розваг. Раніше я вас не бачив.  Були десь за кордоном?
- Галактики. 
Глум в очах Данила чоловіка знову насторожив, і він поспішив вирівняти паритети:
- Жарт для вас, напевне, заскладний. Кожна людина – галактика. А такий будинок, як наш… Мій, я про вас усе знаю… Правда, галактик тут не густо. Ви заважаєте мені думати.
- Чим?
- Не наздоганяєте, а йдете попереду. Звідки це?
- Звідки й ви  – з Космосу.
- Угу… Жарт на жарт… Тоді до справи. Але вже без жартів.   Мій туалет заговорив. Я ним практично не користуюся. Роки, се те… Перестаньте сміятися!
- А то що? Я, до речі, не сантехнік. Як і ви – не людинознавець. А хто – вам видніше. Мислите блоками. Мій комп’ютер розумніший.
- Це не страшно. Помилився програмами… – Гість зичливо всміхнувся. –  Ми з вами зараз дожартуємося. Прилетять умільці. Перемонтують. А я вже відчув симпатію. Навіть любов.
- Но-но! До речі, я про вас нині згадував. Що ви на балконі п’єте? Зрозуміло – каву, але яку? Ви кавоман, сибарит, естет? Можете не відповідати, але я про це думав. Не думаючи.
- Не вбивайте мене. Таким навалом змістів. Я відповім, але спершу поясню…
- Ви про контексти? Не треба. Це само собою… Якщо, звісно, ви не станете мене переконувати, що спиваєте надвечір’я. А чашка – бутафорія.
- Повторіть.
- Те саме, що табуретка. Замінник першоподоби. Тиражований спам.
- Пробачте, я піду. Ви не Данило.
- А хто ж? Ще й який Данило. Але йдіть. Почитайте, повипитуйте. В Інтернета і в самого себе. Стільки прожити і не мати в собі нічого свого – це нонсенс.
На останньому слові гість не те що підскочив, а злетів над табуреткою. Не розпрямленим, наляканим. І помолоділим.
- Ну-у-у… З вас ще будуть люди.
Виструнчений літун і Данило  витримали чималу паузу. На диво бездумну. Так, наче їх обох  хтось шмонав. На предмет апробації інтелекту. Чий він, який, чому такий, а не інакший?  Після сигналу: «Порядок» (його ніхто з чоловіків не чув, а тільки вловив)  – електрик обмяк, лише зараз зрозумівши, що випив забагато.
- Кажіть, що мали сказати, і я трохи посплю… Згадав – туалет. Клекоче. Нагніться над ним і крикніть: «Пішов на хер». Якщо запитає ще раз, дайте адресу. І вже від завтра буде гуркотіти десь. Наш Мефістофель.
- Пробач, але ж то Гете.
- То й що?
- А ти Данило.