«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Григорій Штонь


- Ще й як може. Але що таке, по-вашому, життя?
Про це було запитано в біло-малахітовому просторі, де вмістився стіл, надміру ожіночені тонкостанні крісла і пляшка за пляшкою напої місцевого попиту.
- У вас теж цю гидоту п’ють?
- У нас не п’ють. І не їдять.
Данило усміхнувся.
- Ви запитали, що таке життя? А чим ви мою відповідь зрозумієте?
- Це не моя функція. Я розумію вже зрозуміле. З інтервалом… –  Господар сів у крісло, яке теж зацікавлено сулухало.  – Практично без інтервалу.
- Панове! – Данило порозвертався вусібіч і втупився в мертвотно жовтий паркет, що означало крайню ступінь або знавісніння, або замислення. – Я прийшов у цей світ не задля,  – він підняв погляд на рівень господаревих очей,  – уточнень, хто я… в контексті ваших потреб. Але й  знаючи ці потреби, я найпереше подумав би про  вашу здатність їх задовольняти.  Мій світ – це мій світ. Ваш – ваш. Хай їх порівнюють порівняльники. Я ж істота жива. Мені багато чого відкрилося. Думаю, внаслідок необізнаності з тим, що світ давно знає.  І саме тому я йому щокрок кажу: «Згинь! Або не заважай!» Розуміючи, що іншого  мене вже не буде. І стати іншим я теж не стану. Хоч би вам чи комусь іншому цього дуже й дуже хотілося. Задля мого блага. Дозвольте опікуватися цим благом мені самому.
Довколишня малахітовість враз вкрилася кривавими прожилками. Данило інстинктивно позадкував до дверей, втямивши, що навіть тямлячи, нічого не тямить.
- Але ж ми іще не побесідували.
- Знову «ми». Чи виключно я з вами? Встигнеться. 
Гість і господар похитали розуміюче головами, цим самим давши згоду в усьому розібратися. Якщо буде в чому. Правда, саме так подумав один Данило; професор вже обстрілювався десятками запитань і на кожне з них  він формулював бліц-відповіді. А на перепитування – з насолодою повторював:  –  «Проконсультуйтеся в ідіотів. Я з їхнього числа вибув». 
ІV

Ліза на лавці майже заснула: нічого не бачила, нічого не чула, ні про що не думала. І її теж не помічав ніхто. Крім голуба, який напівобходив її ногу й усе частіше тій нозі кланявся. Суміш струмуючого з дівчини тепла і млосної нетерплячки буквально корчила пташине воло, підбивала до  спроб скокнути на Лізине коліно і одержати те, що належало, – копняка не куди-небудь, а в саме підхвістя. Скільки разів це повторювалося, ніхто не рахував. Ліза урешті-решт взяла голуба на руки і погасила тремт його тільця поцілунком. Губи в губи. Чи дзьобик в дзьобик: смарагди пташинних очей зблискували б іще й іще, якби не Данило, що обминув закоханих, відімкнув вхідну залізяку і надінтеліґентно сказав: «Прошу». Ліза його відштовхнула, збігла вниз, за секунду роздяглася і запитала висушеними очима й горлом: «Де?» Хоч би й ніде. Тобто –  на Данилових руках, з яких дівча урешті-решт зісковзнуло, щоб долучити до любощів ще й коси, щоки, губи, а насамкінець видихнути: «Де ти шлявся?» –«Я? Може, почнемо з тебе». –  «Вже ж почав».
 «І кінця тому не видно», – прошепотіла цементна підлога, якою пара знеможено прочалапала до закутку, де стояв присталінський диван, конторський стіл, старе крісло,  і височіли столики з високоточною апаратурою електронного контролю. Після Різдва з її комплектуванням було покінчено. «Приносьте чи привозьте ракету», –  пожартував Данило після зауваження, що це вже не підвал електрика, а незмонтований стенд космополігону. І додав: «Тепер Путіну каюк. Я, принаймні,  на цю сволоту виведу хоч би що. Навіть асенізаційну бульку».    
Ліза впала на диван боком, гадаючи, що те саме зробить спокушений її юністю моцак, якому довірятися можуть хіба повні дурепи. Але вона довірилась. Після того, як побачила тридцятку його віджимів в колі місцевої шпани. Всі насолодилися тим, що й вона, але ніхто, крім неї, не зауважив рідкісного прогину між талією і накачаною сідницею. Або від народження гористою. Вона теж ні на які фітнеси не ходить. А попу має будь спок… 
Нести йому на ремонт не було що. Хіба мамин мобільник, що був чи й не  її однолітком. Данило глипнув на нього, глипнув на дівчину і хрипкувато запитав: «В якому класі?»  –  «Восьмому». – «Так не можна». – «Чому?» – «Не знаю». Вона вже, що поробиш, знала. Дуже й дуже невдало. Але без цього ніхто не обходиться. Довелося чекати весни. Щоб з’явитися в підвалі без колготок, куртки… Той самий мобільник він з її рук забрав і повернув дівча до себе спиною. Щоб у вухо запитати: «Потерпиш ще з рік?»  – «Нащо?» Це запитання його обезволило. І він її поцілував. Теж не знаючи, нащо: вона ледве не задихнулася. Все треба вміти. Вчитися, любитися. На те й життя. «Лізо, не на те. Але й не без того». Цю фразу Данило повторював доти, доки вона її не зрозуміла. І як людина, і як жінка.  Звісно, з нюансами, в яких ще розбиратися й розбиратися.
- Де ти пропадала?
- А ти ревнуєш?

 

Страницы