«П’ять життiв, прозоскайп», роман

Не дочекавшись запрошення, Данило посхитував з ніг роздопкані босоніжки і увіпхав себе  в лискуче ковзке крісло. Яке млосно стислося, але далі цього не пішло. А, відчувається, могло б, бо сидіння ледь вловно й мілко-мілко затремтіло. Як… Забудь! Ти в пастці. Розбирайся, якій. Якщо цей стручок гомік – ще пів-біди. Але може бути і зчитувачем. Не сам – для цього він задурний. Однорівневий. Має іще якісь рівні, але без природних… без органічних переходів. З життя у життя.
Зоріюча в телеекрані іскорка раптом тривожно запульсувала і Богумил… Є ще богомол! Довгий головатий коник, якого після  спарювання партнерша зїдає. Нічого собі аналог… Щось хоче сказати, але боїться. Валяй, я вже дещо зрозумів.
- У вас, Даниле, одна освіта?
- Електрик – не освіта, а робота. Те саме телевізійний майстер. Комп’ютери, ноутбуки, айфони – тоже лускаю. Чого ви кривитеся? Не знаєте мови? І професоруєте. Де?
- Не тут. Знаєте, чим ви нас зацікавили?
- Знаю, але скажіть спершу – кого? 
- Ви їх вчора бачили. Коли брали горілку.
- Горілку? Брав… А вони шмурдяк? Оті алкаші? Хвилинку. Очі відводять, ховають руки…
- Не руки, а гроші.
- Які проявляються. Я не надав цьому значення… А все решта – норма. Прибульці. Звідки? З Циганії?
- Що ви чули про соціалізацію? Нічого. Про депортацію? Цивілізаційну, космічну, науково-творчу... Теж нічого. Про принципи паралельності. Живого і неживого… Про фізику Духу…
- Чого зупинилися? Туфта безкінечна. Якщо її різати, вибачте, ножем знань. Бо знають і користуються знаннями навіть амеби. До мене інколи достукувалося щось інше. Безаналогове.    Піднімаються… Не шлюзи, а увесь рівень мислення… Гомо сапієнс перестає бути істотою тварною. А шкода. Це так, по ходу… Чого ви дивитеся? Я не придурок. Колись же повинна ця фігня кінчитися. З Природою, що нами користується і нас зжирає. Це надто примітивно. Космос доріс до індивідуації. Без гри у безсмертя. І без термітників. Ось тут, – Данило приставив руку до половини лоба, – є якась гребля. Краще – стеля. Тільки почнеш розпрямлюватися – гарах!!! З очей – іскри, з голови – голова. Не та, що є, а інша. Вимкніть ту слухачку, чого вона мигає? Погасла. Виходить, наїлася.
- Мені вже можна?
- Якщо дуже закортіло – валяйте. Тільки – на додаток. А почнете вчити – піду. Клозет в порядку, чого іще треба. З часів римлян головний цивілізаційний продукт.
- Якщо дозволите, я теж сяду. Хоч ми левітовані. Але стільки інформації…
Господар без навіть натяку на скритність перенісся на диван, на ньому приліг  і щез. Не надовго. Данило при цьому сам до себе пожартував: «Вішає лапшу. Був би тверезим – увагу фіг перемкнули б». Хто – не уточнювалось. Позичені в життя спроможності. Не адаптовані, але корисні. Тимчасово корисні. Поки не скопитишся…
- А чим вас не влаштовує безсмертя?
Господар вже  був не в штанях з сорочкою, а в мантії. Рожево-блідій й незрушно палахкотючій…
- Тим саме, що й ви. Я вже тямлю, куди попав? Не перепитуйте – в нікуди. Ми різнолобі.  А я ще й багатолобий. Примітивно, але що є, то є. То як?
- Не зрозумів?
- Я пішов. – Данило звівся і пошукав очима босоніжки. Він не чекав на пригощення і навіть про нього не думав, проте марнувати час на просто балачку не збирався. Просто так йдуть на той світ, а в цьому навіть гниють з приправами. Треба знайти Лізу і дати дитині якусь копійку. Природа природою, а морозиво чи кава повертають глузд. Бодай на час сидіння в кафешці. В інших канікули, а вона що, гірша? Хай хоч захоче чогось не хотячого.
- Не треба! – Господарем здуло з дивану і кількома згойдами повернуло назад. – Пробачте! – Він спантеличено  відфокусувався на стелі, потім на надміру худих руках. – Ніякої автоматики. Ще й ви мислите втечами. Куди заманеться.
- Хочете сказати, що читаєте мої думки? – Протопохмільне роздратування змінив цілком свідомий своїх витоків гнів. Його мають за бевзя. – З ходу ніхто нічого не говорить. Я так не звик. Ви заспокойтеся, я пробую хоч що-небудь осягнути. У нас все давно осягнуто…  –  З професорських очей хлюпнуло літеплом благального розпачу. – Уявляєте, як мене щойно назвали? Ідіотом. Це щось дуже погане? Чи можна простити?
- Залежно хто назвав. Науковець цим словом лестить. Правда, тільки собі. Але й окреслює кордони. Формалізованого безглуздя і глузду. Скажіть, чого ви хочете?
- Мені наказано – попереднього знайомства. А ви рветеся до фіналу. Я можу, –  в професорському голосі знову змайнула вередлива жінка,  –  почати з нього.
- Це ви кому кажете? Хто і звідки вами керує?
- А вами ніхто?
- Хіба вчора випите. Це не натяк.  – Данило звівся і перевірив наявність чи й не всіх занехаяних м’язів. –  Але  правда не вся.
- Натяк? Ідіот!!! Все-все, я зрозумів. Більше, ніж ви уявляєте. Ходімо до вітальні.
- А ми зараз де?
- В апаратній. Міжцивілізаційний контакт. Ви це хотіли почути? То це він і є.
- А може, міжпланетний? Міжгалактичний? Між, – як би це точніше сказати,  – стадіальний? Космологічно стадіальний. Не може ж такого бути, щоб хтось десь вважав, що життя зупинилося. А він – його чолопок.